Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– О-о, – протягнув удавано здивовано Остряниця, – ти, Яремо, наче гетьман… Ось тільки вуса якби…

Ярема враз почервонів.

– Будуть, будуть вуса. – Сулима непомітно штовхнув Остряницю під бік. – Фортецю взяли, будуть і вуса.

– Що це ти майструєш, Яремо? – закашлявся Остряниця.

– Забаг неба, – Сулима пригорнув до себе Ярему. – Чи не так, сину?

– Так, батьку. Хочу зробити собі крила й полетіти.

– Куди ж це? – запитав Остряниця.

– Ще не знаю куди, – зітхнувши, зізнався Ярема. – Бо світ широкий і великий. Полечу, мабуть, на Україну. Одне крило вже готове, ось біля другого морочуся.

– Щасливого тобі польоту! – м'яко мовив Остряниця. – Шкода, що я старий, а то б разом полетіли.

– Літати ніколи не пізно, – відповів Ярема.

Остряниця уважно на нього глянув.

– Правду мовиш, сину. Ніколи не пізно літати, та шкода, що ми іноді самі собі крила обламуємо.

Зайшли до хати.

– Сідай, Якове, до столу, – запрошував Сулима. – Чим тебе, друже, пригостити?

– Оковитої у тебе, звичайно, не водиться?

– Як у морському поході, – розвів руками Сулима. – Хто вип'є, того за борт. Але для тебе дещо роздобуду.

– Чому це для мене?

– Бо ти мій гість, тобі випити сам Бог велів.

Сулима поставив на стіл пузату карафку.

– Ось дещиця від колишнього коменданта лишилася. – Сулима налив один келих. – Я не можу, – вибачливо посміхнувся. – Зовсім недавно запирав у льох осавула Кирпу за пиятику. Тому й сам не можу. Коли всім, то всім.