– Ти – інша річ, – м'яко посміхнувся Сулима. – Ти молодий, запальний. І, як дитина, відкритий. Що думаєш, те й говориш. А ось Караїмович… – Сулима похитав головою. – Щось мені у ньому не подобається, а що – ніяк не втямлю. Ніби не той він, за кого себе видає. Ніби й правду каже, а хитрить, чогось недоговорює. Наче в ньому сидить другий Караїмович, холодний, як вуж, хитрий, підступний і сильний. І небезпечний.
Павлюк вражено мовчав. Але Сулима вже загладжував свої слова.
– А може, мені тільки так здалося…
– Саме так, батьку, здалося! – радо вигукнув Павлюк. – Я зразу відчув, що він чесна людина. Не лицар, але й не підляк. Це лише початок його прозріння.
Сулима пішов до льохів перевірити, скільки в запасі пороху, куль та свинцю, а Павлюк, не втерпівши, подався в комендантську хату. Караїмович, як і перше, спав, сидячи за столом, і хропів.
– Спить! – аж розізлився Павлюк. – Ех, видно, не буде з тебе путнього козака! Діло горить, а він носом висвистує. Вставай!
Караїмович з трудом відірвав голову від столу, потер заспані, почервонілі очі й хриплим від сну голосом буркнув:
– Я на той світ не спішу, тому люблю виспатись на цьому.
– Слухай, старшино, – підсів до нього Павлюк. – До дідька спання! Розкажи мені ліпше, який настрій у реєстровців. По правді кажучи, я саме до них і збирався. Думка у мене така є. Підняти козаків, захопити ряд фортець, а тоді розіслати універсали до народу, зібрати люд і дати панству бій. Не на життя, а на смерть.
– В тебе, може, це й вийде, – зітхнув Караїмович. – Тільки не мені. Досить. Відкозакувався. Підняв бунт, а що з того вийшло? Ледве ноги виніс. Лише трьох за собою й повів.
– Для початку й це добре.
– Ні, з мене досить! У ватажки більше не полізу.
– Скис? – рвучко схопився Павлюк. – Перша осічка, й готово?
– Я не з того тіста замішаний, що ти, – зітхнув Караїмович.
Це Павлюкові сподобалося, він любив трохи похизуватися собою.
– О, я не такий слабак! – вигукнув задоволено. – Мене невдачі не лякають, а навпаки – гартують. Я тоді зліший стаю. Як хорт!
– Є такі невдачі, після яких опускаєшся на дно, – вперто повторив Караїмович. – Мені дали по зубах, і досить. Ситий по горло. Хай інші пробують. От хоч би й ти, сотнику. Козаки тебе й досі пам'ятають. Якось мені вдалося підслухати реєстровців. Про тебе в них мова йшла. Павлюк добре зробив, що на Січ подався, гомонять між собою. Павлюк – то лицар, він би ніколи не згодився на Кодак іти… Шкода, що в нас немає другого Павлюка.
– І ти, телепню, з такими людьми не міг знайти спільної мови? – схопився Павлюк. – Старшину поліз підмовляти, а з козаків треба було починати…
– Схибив, – розвів руками Караїмович. – Спіткнувся, як кажуть, на рівному. Тепер і мені втямки, а тоді, згарячу… Коли б ти, сотнику, був на моєму місці, то, мо', й відрадив би реєстровців від братовбивчої війни. А я що… Я й балакати до пуття не вмію. Не вийшло, то й руки опустилися.. А тебе козаки люблять, вірять тобі. Ти б їх повів за собою.
– І поведу! – загорівся Павлюк. – Може, й ти до мене пристанеш?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Фортеця на Борисфені [Серія:"Історія України в романах"]» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима“ на сторінці 38. Приємного читання.