Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Але Караїмович уже хропів, сидячи за столом.

– Не кричи! – спинив Сулима Павлюка. – Хай людина поспить, ходімо на повітря та побалакаємо.

Вийшли з комендантської хати і стріли Саврана.

– Тих двох реєстровців нагодував? – поспитав Сулима. – Хто вони такі?

– Казали, що їхнього старшину Караїмовича гетьман їхній, реєстровий, схопив і хотів було за непослух на горло карати. Бо Караїмович відмовився йти на Кодак ще й інших підбурював. От йому й скрутили руки. Ну, а козаки звільнили його.

Розповівши, Савран подався у своїх справах, а Сулима і Павлюк присіли на камені.

– Ех, чорт! – Павлюк крутив чорний вус. – А я ж на реєстровців покладався. Думав, піду на Україну, першими реєстровців підніму, а тоді вже й люд. А вони сюди йдуть.

– Фортеці їм не бачити, як свого носа! – твердо мовив Сулима. – Варта в нас пильна, зненацька не застукають. Але як гірко буде стріляти по своїх же козаках-українцях! – Сулима помовчав, а тоді продовжував свою думку: – Споконвіку на Україні немає єдності. Одні борються, щоб Україна була свобідною і сама собі жила, інші з шкур лізуть, аби ще більше ворогів на Україну привести. Невже ніколи між нами не буде спільноти? Невже українці не зберуться всі разом і не скажуть: годі! Походили в чужих ярмах, хочемо самі жити! І самі собою розпоряджатися, бо не ликом же шиті.

– Треба все зробити, аби реєстровці були з нами, а не проти нас, – сказав Павлюк. – Вони не відають, що чинять.

– Ти гадаєш, вони сліпі вівці?

– Ні, вони зрячі, але дивляться не туди. Їм злото засліпило очі. Просто Караїмович макуха і не зумів зачепити їх за живе. А я знайшов би з ними спільну мову.

– Ти Караїмовича добре знаєш? Що це за птаха? Якого лету?

Павлюк на хвилину замислився, крутячи вус.

– Не зовсім, але це неважливо.

– Якраз це і важливо. Хто такий Караїмович?

– А біс його знає, що він за один! – щиро вигукнув Павлюк. – Я його кілька разів бачив. Гордий завжди ходив, як індик. На козаків зверхньо поглядав, тримався від них подалі. Але й до старшин не дуже горнувся. Якось ніби середину гнув. У своїй гордині зачинився. Одне слово, моя хата скраю… Все ніби якісь плани виношував, щось замишляв… Але руку завжди за гетьманом тягнув. – Після паузи додав: – Нічого лихого за ним не помічав, але й добра також… Інша річ, що він прозрів. Зрозумів, де його справжнє місце в боротьбі.

– Коли б це так… – задумливо мовив Сулима.

– Чи ти йому, батьку, не довіряєш? – здивувався Павлюк. – Ти бачиш, який він до нас примчав? Голодний, зморений, з раною в плечі. Коли б йому не боліла наша справа, хіба зважився б проти гетьмана йти? І не його вина, що більше козаків за собою не повів. Совість свою чистою зберіг, і добре.

– Спробуй йому в душу заглянути, – обережно натякнув Сулима.

– Ех, батьку! – схопився Павлюк. – Звідки у тебе така недовіра до чесних людей? Мені віриш? Вір і Караїмовичу! Не захотів бути лядським прихвоснем, от і примчав до нас.