Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Та й чи згодяться реєстровці, – ввернув Караїмович. – Серед них є чимало таких, що ладні нам кулю в спину послати.

– Панове добродії, – приязно посміхнувся Адам Кисіль, – є й інші шляхи, як здобути фортецю. В лоб її, звісно, не легко взяти. Але…

– Але ті лотри, проше пана, скуштують наших шабель! – не втримавшись, Хваленко перебив воєводу і схопився за руків'я своєї шаблі. – Ми всі як один ринемося в бій!

– Не перцюй! – спокійно осадив його Караїмович. – Тут треба добряче помізкувати, що це нам буде коштувати.

– Гм… – Воєвода уважно поглянув на Караїмовича. – Коштувать це буде дорого.

– За злото і рідного батька можна того… – прогудів Джевага. – Але який зиск з цього будемо мати?

– Зиск виправдовує ризик, – мовив воєвода. – Корона щедро винагородить своїх лицарів! Для вас виділено велику винагороду. Я маю на оці тих, хто штурмуватиме Кодак. Старшинам його мосць пан круль дарує по маєтку і по тисячі злотих. Маєток вкупі з селом, черню, ґрунтами й угіддями дарується у вічне й спадкове володіння.

Кононович з Караїмовичем швидко перезирнулися й посміхнулися один одному… Решта стояла оглушена щойно почутим. Лише Джевага з подиву свиснув.

– Підходяще діло, – сказав він, засукуючи рукава, ніби зразу збирався штурмувати Кодак.

– Кожному реєстровому козаку, котрий піде штурмувати Кодак, буде виплачено по сто злотих, – додав воєвода.

– Також жирненько, як для козацької черні! – вигукнув Джевага.

– Ціна підходяща! – коротко підсумував Кононович.

– Коли так, то й торгуватися не будемо! – Адам Кисіль рвучко звівся, й старшина враз виструнчилася. – Збирайте реєстровців – і з Богом у путь! Від мого імені оголосіть реєстровцям про винагороду. А фортецю спробуйте взяти хитрістю. Переодягніть десятків з п'ять надійних реєстровців у селянське вбрання, і хай вони попросяться у фортецю, буцімто хлопи-втікачі…

– Як це просто й хитро! – вигукнув Кононович. – Пан воєвода має неабиякий хист полководця!

– Пан воєвода не з лопуцька зроблений і голову має не з лопуха! – патетично вигукнув Хваленко й осікся, бо Кононович люто йому зашипів:

– С-сам ти лопуцьок лопуховий!

– Я Кодак штурмувати не буду! – не дивлячись на воєводу, повільно мовив Лелека. – Там українці, і я не піду проти них. Це братовбивча різанина. Я козак, а не різник!

Запанувала напружена й недобра мовчанка. Старшини зосереджено сопіли. Мовчання затягувалося.

– О Господи… – спохватившись, Кисіль сплеснув білими руками. – Та хіба ж то українці? То лотри, проше пана, справжнісінькі лотри з великої дороги. А вірні українці ось… – воєвода показав на старшин, котрі гордо випнули груди. – Ось де справжні українці, пане Лелеко!

– Я бачу тут, пане воєводо, самих гендлярів, котрі за злото ладні рідному батькові розпороти живіт! – обурено вигукнув Лелека. – Я бруднити свої руки не буду. Хай Річ Посполита сама й відбиває Кодак. І заощадить на цьому злоті. Я проти запорожців не піду. Реєстрове військо набиралося для боротьби з татарами, а не для братовбивчої різанини! Я можу бути вільним, пане воєводо?