Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Сулима стояв і слухав, як сурми клекотіли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонці.

– Іване…

Сулима оглянувся. Старий Нечуйвітер намагався звестися з землі. Вуса в нього були червоні. Тільки брови лишалися білими та оселедець, як і раніше, сріблився… Кинувся до нього Сулима, підняв старого, але Нечуйвітер не міг уже стояти, і Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя.

– Не розминувсь я з кулею, – сказав Нечуйвітер хрипло і важко, а в горлі в нього забулькало. – Стрілись ми на одній дорозі, тісно нам вдвох було…

– Яремо, води! – крикнув Сулима.

– Може, у фортеці обмаль води, то я вже й так обійдуся, – кволо мовив Нечуйвітер. – На тім світі вже нап'юся мертвої…

– Батьку, за фортецею ж Дніпро…

Ярема приніс воду в тріснутому горщику, Нечуйвітер довго і жадібно пив, розливаючи воду собі на вуса, і вода стікала йому на груди вже рожевою…

– Відкозакував я своє, – якось вибачливо мовив старий. – Відмолодикував і відстрибав… Але на тому світі ще покозакую. – Передихнувши, запитав: – Чи є на тім світі козацька Січ?

– Мабуть, є, батьку.

– Тоді й помирати легше. – Нечуйвітер ворухнувся, і тихий стогін зірвався з його спечених уст. – А бий тебе лиха, вже й стогну. А раніше ж – ого-го! Здоровий був як бик. Мішок у зубах носив. Візьму зубами мішок за зав'язку і пру його. А тепер ось, бачиш, стогну і встати не можу від якоїсь поганської кулі.

– Ой, батьку… – тільки й мовив Сулима, – доживали б свій вік при Січі.

– Тіпун тобі на язик! – аж сіпнувся старий козак. – Та я вдячний долі, що послала мені смерть не на лаві від старості, а в полі та з шаблею в руках, як і подобає лицарю. – Вмовк, збираючись з силами, а тоді кволо запитав: – Ніби десь сокири цюкають?

– То для Кикошенка та його побратимів домовини тешуть.

– Тоді за одним рипом хай і для мене готують. Щоб двічі людям голови не морочити та від діла не відволікати, – сказав старий.

– Спасибі вам, батьку, за все, – прошепотів Сулима.

– Одним «спасибі» не відбудешся, – спробував було посміхнутися Нечуйвітер. – Є в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув я… А далі… Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, і досить. То прошу тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пістоля.

Сулима відсахнувся…

– Бач, який лякливий, а ще отаман, – Нечуйвітер простягнув стару, висохлу руку, всю в зморшках. – В правицю мою вклади пістоля, Йване. Бачиш, який я немічний зробився, прямо смішно. Тепер ось пістоля не здужаю взяти. Вклади його мені в правицю…

– Вкладу, батьку, – озвався Сулима, але з місця не зрушив.