Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Саме так ми й маракуємо, пане воєводо! – поспішно одповів Сава Кононович, і старшини поквапливо закивали головами. – Але ми неодмінно його схопимо і кинемо до ваших ніг. Це справа нашої честі, вашмосць!

– Паля справедливості не обмине зрадника! – дещо патетично вигукнув Семен Хваленко, котрий після того, як його в дитинстві куховарка грюкнула ополоником по голові, мав схильність до красномовства.

– Не сумніваюсь, панове, хоча його мосць пан круль дуже розгнівався, коли сотник реєстрового війська перебіг на бік запеклих ворогів Корони. Вчинок Павлюка ганьбить ваші жупани, панове.

Сава Кононович мимовільно зробив рух, наче хотів обтрусити свій жупан. Джевага переступив з ноги на ногу, похмуро пробасив:

– Вважайте Павлюка смертником!

Сидір Лелека промовчав.

– Хоч його мосць ясновельможний круль і розгнівався на вас, пане гетьмане… – звернувся Кисіль до Кононовича, і той, гикнувши, встав і почав біліти. – Сидіть, сидіть, пане гетьмане, – м'яко сказав йому господар, і гетьман сів, наче кілок проковтнувши. – Так ось, – продовжував воєвода, – хоч його мосць ясновельможний пан круль і розгнівався на вас… Та сядьте, гетьмане! – вже сердито крикнув Кисіль, побачивши, що гетьман знову зводиться і гикає. – Але я трохи пригасив гнів його мосці, запевнивши, що Павлюк – то є виняток, то є ложка дьогтю в солодкій бочці реєстрового меду.

– Істинно так! – квапно вигукнув Кононович. – Ми вірні слуги його мосці ясновельможного пана круля!

– І будемо такими до сирої могили! – похмуро пробасив Джевага.

– А ви що скажете, пане? – звернувся Кисіль до Лелеки.

– Я перебуваю на службі в короля! – невиразно відповів той.

– Гм… – недобре подивився на нього воєвода. – Безперечно, ми всі…

– Вірні пси його мосці ясновельможного пана круля! – вигукнув Сидір Хваленко.

– Собаці завжди й шана собача! – презирливо сказав Лелека.

Хваленко осікся з розкритим ротом, не знаючи, як реагувати на це, але на всяк випадок запобігливо глянув на воєводу.

– Але дехто намагається шкодити Короні, – вдаючи, що нічого не сталося, вів далі воєвода. – Звичайно, в сім'ї, як-то кажуть, не без виродка. На жаль, цих виродків стає все більше і більше. От і нещодавно я отримав неприємну вість: запорозькі лотри під орудою Сулими захопили Кодацьку фортецю і перебили нашу найману залогу. Це велика шкода нашій дорогій ойчизні. Звісно, надійде час, і Корона вчинить із запорожцями так, як того вони заслужили. І тоді мир на Україні буде вічний… Ви чому посміхаєтесь, пане Лелеко?

– Я завжди посміхаюсь, пане воєводо, коли чую веселі речі, – відказав Лелека, гасячи єхидну посмішку.

– Довгий язичок часом вкорочує шию, – недвозначно натякнув Караїмович, а Кононович непомітно стусонув Лелеку під бік.

– Будемо сміятися, панове добродії, трохи пізніше! – з притиском мовив Кисіль. – А зараз мова йде про інше. Кодацька фортеця мусить бути відбита у запорожців і повернена Короні. І ви, вірні лицарі Корони, мусите це зробити.

– Бачите… е-е… найясніший воєводо… е-е… – обережно почав було реєстровий гетьман і від тої обережності гикнув. – Вибити запорожців з Кодака – то справа марудна й копітка. Кодак – фортеця преміцна, а запорожці хоч і лотри, а вояки відчайдушні.