Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

Йому влили в рот води, бо він уже не міг сам напитися, і сліпий лише тоді сяк-так оговтався.

– Не ласкаво ж тебе зустріли вороги, – похитав головою Сулима.

– Дайте закурити, – захрипів Хвесько, – тиждень тримали в льосі серед мертвяків. І живих, і мертвих в одній ямі. Води – і то не вимолиш. Катюги найсправжнісінькі! Виродки людські!

– Коли припекло, то й дійшло, – з жалем мовив Сулима. – Але якою ціною? Чи не занадто дорогою?

Хтось з козаків сунув Хвеську під посивілі (а були ж нещодавно чорні!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадібно затягнувся.

– Слухай, отамане, повідь мою, – сказав він, коли викурив люльку й перевів подих. – Я тобі все розкажу, як на сповіді. Може, іншим упомку буде, в науку.

І розповів…

Невдовзі по тому, як у нього побував Сулима і вони тоді гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нічого гризтися з панством, а ліпше ладиком вигідну з ними торгівлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повіз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чіпайте, а я – вас. Ви сидіть собі на Дніпрі, а я – у верхів'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зійдемося – коней вам прижену, гурти худоби, хліба навезу… А ви мені злото…

І привіз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.

Першим його стрів роз'їзний загін.

І марно Хвесько доводив, запевняв, божився і клявся, заприсягався сирою землею, що він з добрими намірами приїхав, що він не бажає загризатися з панами, а багне з ними торгувати і зиск мати, дарма… Його ніхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого і перш за все добряче побили, а потім погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий і худий. То був, як дізнався Хвесько, сам комендант фортеці. Він не повірив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбі. І дарма Хвесько знову і знову співав-виспівував на всі лади свою пісеньку, що він хоч і запорожець, але не бажає з панами ворогувати, бо не гультіпака-сірома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити і зиск з торгівлі мати. Бо він хоч і козак, але не якась там сірома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урівноважена людина, має свою обладу і бажає з панами добре гендлювати…

І дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у світі, що він цю усладу дарує панам воякам для почину, а згодом прижене овець і пшенички підкине, коли треба… Комендант мовчав і сопів. Його маленьке личко починало жовтіти. Хвесько втямив, що це не віщує нічого доброго, і знову заходився вихваляти свій мед. Тоді комендант забажав, щоб він сам випив кухоль меду. Хвесько випив і довго цмакав: ах, який солодкий мед!

– Запорожець? – похмуро доскіпувався комендант.

– Запорожець, запорожець, – кивав головою Хвесько, – але не сірома-голота… Можна б сказати, завтрашній пан.

– Чого запорожець приїхав у фортецю? – запитав комендант.

– Та мед же привіз, – здивувався Хвесько, – я ж панові комендантові вже розтовкмачував… Бочку меду доставив для початку…

– Я питаю, чого ти приїхав у фортецю? – визвірився комендант і, перебивши Хвеськову пісню про торгівлю, закричав: – Ти приїхав, аби замазати нам очі своїм медом! Ти приїхав, аби розвідати фортецю.

Хвесько похолов…

– Ти нічого не побачиш у фортеці! – вигукнув комендант.

Останнє, що побачив Хвесько в своєму житті, це своїх оббілованих волів… Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо… А потім його, осліпленого, кинули у льох.