Розділ «Книга перша Обізвався серед Січі курінний Сулима»

– Живий, сину? – кинувся до нього Сулима.

– Живий, батьку. Го-го, яка славна сьогодні була ніч!

Сулима й Павлюк вибігли з комендантської. Козаки вже палили смолоскипи, розмахували ними, вітаючи один одного з перемогою.

Розділ шостий

– Вставай, вставай, годі вилежуватися! – весело заторохтів Ярема, тільки-но Гнат розплющив очі. – Ну й обамбурили тебе по голові, замалим черепка не розтрощили. Я вже відро води на тебе вилив, доки ти очумався.

Гнат посміхнувся, до чого ж йому радісно було після запеклого нічного бою знову чути веселий голос Яреми.

– Голова ціла, заживе, як на собаці! – торохтів Ярема. – Зате фортеця наша! Всю залогу до ноги винищили. Не бувати більше ворогам на Дніпрі-Славуті!

– Слава Богу!

– Бог-то Богом, але й наші шаблі не гуляли!

– Вже ранок? – запитав Гнат зводячись, земля під ним хиталася й кудись пливла. І Ярема плив у жовтому колі. Гнат помацав потилицю, вона була липка і мокра. Заплющив очі, постояв так з хвилю, потім глянув на Ярему, чи не пливе той у жовтому колі? Але Ярема вже міцно стояв перед ним.

У фортечному дворі ще панував сірий ранковий морок. Пахтіло сирістю і ще чимось нудотливим, неприємним. Гнат зрозумів, що то запах крові. Вони йшли, переступаючи через трупи, котрі лежали всюди, де купками, де рідше, і Гнат намагався не дихати глибоко… Через кілька кроків наткнулися на Остапа Кикошенка. Отаман лежав на спині, лицем до неба, широко розкинувши могутні руки. Мертвий Кикошенко затискував у зубах свою нерозлучну люльку, що вже згасла назавжди… І Гнату здалося, що отаман ось-ось устане і почне призапрошувати, щоб попробували його смачного тютюнцю. Але отаман не встав, і вони пішли далі, придивляючись до вбитих. Між драгунами то там, то тут виднілися козацькі жупани.

А тим часом козаки виводили з льоху бранців. То було страшне видовисько. Виносили і живих, і мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався, наче п'яний, безпомічно ловлячи поперед себе повітря кістлявими руками. Серед бранців чимало сліпих, котрим підземелля назавжди повиїдало очі. Виповзала каліч в струп'ї та виразках, торготіла кістками… Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на світ білий, ті їх обіймали, плакали та все кричали:

– Воля!.. Воля!.. Воля!..

– Виходьте, люди добрі, ви й справді віднині вільні! – озвався Сулима. – Ставайте під стіну, де сонечко, відігрівайтеся. Зараз вас напоять, нагодують і перев'яжуть.

Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, і Сулима від нього відсахнувся. Замість очей у Солодкого були дві глибокі й криваві ямки… Поводячи головою з боку в бік, Солодкий ніби до чогось прислухався.

– Іване… – зрештою глухо сказав він. – Це ти, отамане?

Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кілька тижнів тому то був високий широкоплечий здоров'як зі щоками, що так і бризкали червоним соком… І раптом перед Сулимою постав дід, у якого плечі згорбились і опустилися, щоки пожовтіли й запали, а вилиці різко випнулись, замість чорних живих очей – дві ями.

– Сулимо, – знову глухо мовив Солодкий. – Чому мовчиш? Адже, крім тебе, ніхто не міг узяти Кодака. Це ти… Чи, може, не впізнаєш мене, Хвеська Солодкого?

– Ти? – зрештою озвався Сулима, але з місця не зрушив. – Ось уже кого не гадав у цім льосі здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранців? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхів ліпше ласки запобігати? То що ж трапилося з тобою?

– Води… – ледве повернув Хвесько розпухлим язиком і марно намагався облизати порепані, спечені губи. – Хоч краплиночку…