Розділ «Погоня»

І всі подивилися на мене, й подивилися не так, як дивляться на звичайну людину.

В ту мить я пошкодував, що не від’їхав, щойно побачив мертвого. Скрізь так ведеться, що вину хочуть скласти на чужого, зайшлого чоловіка, адже то пляма на всю громаду, якщо хтось згубив односельця, до того ж осавул дихає проти мене вовчим духом, вчора я виявив непокору, вплутався в його справи…

– Він ворожбит! – гукнув і здоровань, який учора вартував з ґирлиґою Кирика.

Можна було спробувати відбитися, але я ще сподівався, що пошлють у місто по суддю, й дався зв’язати себе. Челядники повели мене до церкви й замкнули мою праву руку в куну – залізну скабу, вмуровану в дзвіницю. І я простояв там цілісінький день, обліплений ґедзями та мухами, стріляний недовірливими, а то й відверто ворожими поглядами, обсипаний глузами, образливими назвиськами дітвори, котра буває жорстокою та нещадимою.

Я намагався зупинити то того, то іншого селянина, просив покликати суддю, чи хоча б сільського писаря, але так нікого й не дочекався. Проїхав дядько в зсунутому на потилицю брилі, на возі у мішку верещали поросята, пройшли тітки з сапами, парубки пробігли верхи охляп на конях – ніхто не зупинявся, всі жили своїми клопотами, нікому не було до мене діла. І – жодного співчутливого погляду. А тоді прибігла Кирикова жінка, маленька й сухенька, з гострим, дзюбкою, носом і голосила й сукала під носа кулачки, й намагалася плюнути мені в обличчя. І я прокляв власну нерозважливість, бо зрозумів, що мене вже прирекли на смерть, і з жалем думав про Пукавку та Миленького, яких у свою чергу прирік на муки власною безпечністю, й готовий був тисячу разів перепросити лихого осавула, кликав його, але він не прийшов. Усе було проти мене: моя сварка з осавулом, моє чужинецтво, в мене знайшли перепускну картку, від’їзд соцького (хоч він навряд чи запоміг би) й навіть спека – мертвого довго тримати не можна, а поховавши його, всю вину складуть на мене, адже – одна справа вести висліди біля тіла покійника, де можна покликати в свідки самого Господа, присягнути на пролитій крові, на хресті та Євангелії, й зовсім інша, коли тіло закопане, коли цим все вирішено, та ще й всі поспішають – не сьогодні – завтра почнуться жнива, пора гаряча, і не шарпатиме їх суддя, закопали зловорожця – й кінці в воду. Я стояв прикований до дзвіниці, поперед мене і з боків горбатіли могилки з важкими хрестами, серед яких кілька камінних – біля церкви ховають найзнатніших покійників, мені серед них не лежати… Одначе я все ще на щось сподівався. Але надійшов канцелярист з уряду й проголосив присуд – несосвітенний і неправий, адже мене осудили без мене, й без судді, тільки подивилися в Статут, де за вбивство винуватий тратить горло через закопання живцем разом з покійником.

Не має меж панська жорстокість й людська також. Ніхто навіть не запитав: нащо було мені вбивати нещасного Кирика, що в нього взяти, горло йому перетяв хтось із Сербинових посіпак, таким чином осавул одразу розквитувався і з Кириком, і зі мною. Признаюся, я не вельми побивався за Кириком, – хоч його смерть поменшила мене – кожна бачена чи чута смерть щось одбирає в нас, вмирає часточка нашого єства, й на старість ми стаємо малі-малі, дрібні духом, і вельми дорожимо остачею, тією рештою, хоч і розуміємо мізерність, а то й непотрібність її, все, що можна було, – вибрали, вижали, збудували, вже й наші поради нікому не потрібні, як і ми самі. За молодості можемо офірувати життя, іноді ні за понюх тютюну, на старість чіпляємося за нього зубами. Отож я не дуже побивався за небіжчиком, бо власне лихо, ба – близька смерть – притлумили в моїй душі всі струни. І не знав до кінця, за віщо терплю муки галілейські, й не молився, бо не вірив, що мене врятують святі молитви.

На одне не поскупився осавул – на труну. Була велика, витесана з міцних дубових плах, її, разом з покійником, везла на санях до церкви пара муругих волів, і до неї, вивільнивши з куни, прикували мене. Труну поставили на марах посеред церкви, молоденький, зляканий попик поспішливо, ковтаючи слова, прохамаркав канон на ісход моєї душі (в церкві більше нікого не було, всі товпилися в дверях), я намагався перебити попика, звертався до нього, але він швиденько скінчив молитву й майже бігцем подався з церкви. Брязнув замок – грізно одлунило в мене в душі, пітьма з головою проковтнула мене, одна єдина – тоненька – свічечка горіла далеко-далеко, біля аналою. Церква видалася мені велетенською могилою, і страх холодний та важкий напав на мене. Мені здавалося, щось душить мене за горло, і я важко дихав. Христос, янголи та святі танули в мороці, мої молитви не сягали їх, я відчував їхню очужілість, суворість, котра була нестеменно такою, як і людей, азиж вони не знали правди, азиж не могли допомогти? Я був стермосований тілом і душею, часом лють заливала мене, але вона швидко спливала. Я думав про те, як же проклинатимуть мене Терешко та Тишко, що скажуть про мене. Спогадав Мальву, чи відчуває щось вона, чи молиться за мене? Але й те – стороною. Тільки очі матінки, стражденні, рідні дивилися на мене з пітьми, серце мені набухло слізьми, і я заплакав. Не пам’ятаю, коли вже плакав; ми, козаки, люди тонкосльозі, звитяжні й тонкосльозі, це правда, мої побратими плачуть часто, і з жалю до меншого брата, який утікає з турецької неволі, покинутий старшими братами, і з жалю до дівчини, яка голосить над порубаним у житі козаком, і з сердечного болю до кобзаревого поводиря, обвішаного торбами й обсипаного нужею та струпом, нашого брата легко розчулити до сліз скрипкою чи бандурою, оповіддю про сироту, навіть казкою про бідного наймита, як і насталити душу одним покликом, вознести її до найвищої звитяги, коли смерть здається не страшною, а віддати життя за товариство, за вітчизну – найбільшою радістю та честю. Я ж плакав чи не вперше. Затріщала, востаннє мигнула свічка й погасла. Допіру той світлячок мовби освітлював щось у моїй душі, тримав мене на силі, а тепер пропав і він.

Здавалося, то був якийсь знак, бо в ту мить угорі щось зашелестіло, залопотіло, хавкнуло й затихло. А далі заплакало, але так тоненько, що я ледве чув те квиління, воно долинало з пітьми з лівого притвору, де, як я запримітив при свічі, висіла картина Страшного суду. Відтак – затихло. Й хавкнуло знову, й прошкряботіло по даху. Я не дивився на покійника – ні тоді, коли ще було його видно, ні тепер. Я не боявся його, адже він знав, що не я його вбивця, одначе близькість до мерця, з яким завтра покладуть до могили, крижанила серце. Й знову чорне ганчір’я думок, і знову досада на самого себе, що не послухався власного розуму, не від’їхав з села. Адже знав, чим все може скінчитися…

Я опустився на коліна – лягти на підлогу не дозволяв короткий ланцюг. Річка думок несла мене від берегу життя. Померти грішним, не будучи ним!.. Стану перед Господом, він один знає, що я не винуватий… Одначе молитися не міг. Щось запечатало мої вуста, мою душу, мою думку. Вона крутилася, борсалася – поривалася на волю. Я не помру без боротьби. Враз щось ніби сяйнуло, примеркло, сяйнуло знову – на підлогу за кілька кроків від мене впала біла пляма. Підвів голову вгору й побачив, що то місяць заглянув у вузеньке горішнє віконце. Прийшов подивитися на мої муки, на моє конання. Моторошно ворухнулася відрубана голова Івана Хрестителя… А моя голова впала мені на груди, і я зашепотів молитву. А далі згубив її й закляк. Моя пам’ять потьмарилася, сили мої згасали. Тільки тупа стріла болю поколювала під серцем. Зненацька щось зашемріло праворуч від мене, це шемріння було зовсім тихе, але в німотності нічної порожньої церкви все ж чутне, я глипнув туди, і в місячному промені побачив щось маленьке, вертке, з гострими чи то вухами, чи то ріжками. «Чорт», – пройняла гостра, як ніж, думка. Та маленька істота знову заворушилася, на мить звелася на задні ніжки, передніми запрацювала швидко-швидко. Я ворухнув ногою, й вона шаснула в пітьму. А коли по якомусь часі появилася знову, мені спала з очей полуда і я зрозумів, що то – миша. Звичайна церковна миша, про яку чомусь кажуть, що вона дуже бідна. Може, й справді бідна, службу ж бо правлять не щодня й проскури ламають також. А вона ж харчується крихтами з них. Можна насміхатися з мене, але, либонь, саме та миша піднесла мій дух; мала та сіренька, й то бореться за життя, а я великий та дужий і маю здатися на чиїсь чорні підступи та вигадані чари! Подвигнутий мишею (!), ставши на чотири, підліз під мари, ліву руку тримав догори, бо ж була прикута до труни, грудьми й плечем натиснув на перечку. Мари заскрипіли й зрушили з місця. Тепер я не боявся нічого, впрягшись у мари, посував їх по підлозі, вони скрипіли й стогнали, здавалося, то стогне мрець, я підважував їх спиною й пер знову разом з мерцем, котрий їхав на мені. Багато разів перепочивав і боявся, що розламаються мари, вони були старі й похитувалися, а все ж я попихав їх уперед. Я тягнув їх туди, де згасла свічка, бо пам’ятав: вона була в трисвічнику. Я поспішав, поки не щез місячний промінь, тоді мені буде зовсім важко, він проштрикував пітьму, й хоч світла пляма лишилася далеко позаду, я вже дещо бачив у церкві. Біліли рушинки й Царські врата одсвічували голубим. Врешті я зупинився, вирачкував з-під марів, сів. Перепочивши трохи, простягнув ліву руку й намацав підсвічник. Він був важкий, холодний. По тому заклав один ріжок трисвічника в скобу на труні, до якої була прикована моя ліва рука, натиснув, і… ріжок відломився. Але це не злякало мене. Один по одному повідламував усі ріжки, а тоді заклав держак підсвічника та почав розхитувати скобу. Вона скрипіла, але трималася міцно. Похитувалася труна, й скрипіли мари, місяць сховався за вікном, мені здавалося, що скоба має ось-ось вискочити, та враз, слизький від поту, підсвічник випорснув з моєї руки й загримів по підлозі. В мене похололо в грудях, і чуб зіп’явся корчами на голові. А що, як він закотився далеко? Довго, дуже довго шукав трисвічник, мацав рукою та ногами й таки намацав, підсунув до себе й знову взявся до роботи.

Співали другі півні (тепер я знаю, чому всіляка темна сила так дослухається до півнячого крику), коли скоба заскрипіла по-іншому й подалася. А за наступним натиском вона випала. Піт заливав мені очі, груди ходили ходуном, я зяпав ротом і важко дихав. Відсапавшись, звівся на ноги й через Царські врата («прости, Боже, гріх – він вимушений») пішов у вівтар. Обмацуючи стіни, натикаючись на всіляке начиння, підійшов до дверей. Вони були замкнені на два замки. Але який характерник не відімкне замок без ключа? Хіба такий, що й сам себе не поважає.

Липнева ніч обсипала мене зоряним пилом, я спрагло вдихнув настояне на молодих яблуках повітря й зненацька люто погрозив кулаком з накрученим на нього цепом у бік маєтку.

Зла радість палила мені серце.

Місяць заплутався у вербах над ставом, співали треті півні. На тину за колодязем ворушилися, неначе живі, розвішані білі сорочки та сподні. Добрі, лагідні верби навівали думки про прощення, смирення, але свинцева лють не витекла з мого серця. Знаю, що це не по-християнськи, одначе не здатен за зло платити добром, та й не вірю я в смиренність і всепрощення, гарно про те розумувати на печі, після доброго обіду, а коли замахуються на тебе шаблею або накладають на твою безвинну шию залізного гусака, ти ладен проклясти увесь світ. Так, я не вмію прощати. Дрібні кривди прощаю, але тим, хто намагається пожаковати за рахунок інших, стоптати тебе, як траву, – відмірюю тією ж мірою. І нині, якби міг, підпалив би фільварок, а може, не пожалів би й село. Прощаючи, ми тільки потураємо нашим кривдникам.

Білокобилка обшарпався, обірвався і тепер найчастіше вдавав із себе старця. Те в нього не кепсько виходило, і він навіть покепкував сам з себе, мовляв, може, на те й народився. Ночував у стогах, під човнами, зрідка, десь у хаті.

…Село Пічкурі Білокобилка поминув уночі. Точив йому хробачок досади серце, адже обіцяв мельнику повернути коня, але поки що того зробити не міг. Зачепився поглядом за новеньку Пічкурівську церкву, й по душі прокотилася холодна хвиля. Село спало, повите чаром. Місяць був на ущербі, стояв невисоко над землею на західній стороні, хати сліпили проти нього каламутними більмами віконечок, колодязні журавлі порозправляли натруджені попереки, вві сні їх здригали спомини про щоденну працю, наливалися в садах солодкими соками яблука й п’янили запахами, десь кілька разів ліниво брехнув пес, прокукурікав одинокий, мабуть придуркуватий, півень – йому не відгукнувся жоден. Щось чародійне є в сонному селі, бо й справді всі добрі сили сплять, недобрі ж шугають по землі та в повітрі й чинять свою неспасенну для християнина справу. Біла овечка паслася біля похиленого плоту, але жоден господар не погодився б взяти її до своєї кошари, чорний кіт перебіг дорогу перед Білокобилкою, стрибнув за пліт, і коли Семен покликав його тихо та ласкаво: «Кицю, кицю», з-за плоту відгукнулося басюрою: «Кицю, кицю», аж мороз пішов Білокобилці поза шкірою, й він плюнув у той бік і мовив також басюрою: «А бодай би ти здох».

Семен поминув греблю, в бузинових хащах над ставом ухав пугач, у млині не світилося, але лотоки відчинені, й млинове колесо крутиться проти води. То грається Луканько, маленький коростявий бісик, лукавий за вдачею, робить людям дрібні капості, Синько водяний до такої мізерії не опускається, то старий бородатий біс, він топить людей і зводить худобу, не робить того ні Рябий біс – понурий та сонний, ні хатній Дідько, а що вже казати про Люципера – то бісівський старшина, володар усіх темних сил, лютий і страшний.

Білокобилка оглянувся з греблі на село, занурене в сріблисту пітьму, сповнену майже нечутних шелестів, шепотів, стукотів – то важко дихають, тримаючи налиті соками плоди, дерева та кущі, та крають туге нічне повітря сухими крилами кажани й схожі на них упирі, і вся супротивна людині сила справляє свій невидимий бенкет, свої грища, і допинається чогось, і свариться, й мучиться, як і все суще на цій землі, бо тільки те і є життям. Дві загонисті відьми з реготом спускалися на голих сідницях по м’якій моховій подушці з високої клуні, й реготу того не було чути, а два хвацькі голі біси ловили їх унизу, й старий дідько для чогось колотив тичиною в криниці, а поруч, на вузенькому стовпчику, підібравши під себе ноги, сидів котик не котик, з хвостом, з китичкою на кінці.

– Ти йдеш? – зненацька пролунав голос.

Оглянувся – ніде нікого.

– Йду.