Розділ «Погоня»

Чорт мугикнув.

– Відгадав. Одначе це дуже просте запитання. А скажи мені, що є в світі вище трави й нижче трави?

Тепер скривився Білокобилка. «Не пошкодувала корчмарка перцю, аж язик терпне». Запитання, яке загадав чорт, доймало Семена давно. Це й справді одна з найбільших таємниць світу, в ній – і чому, й для чого, але доконечної відповіді немає. Навіть невідомо, що є вищим і досконалішим… Принаймні, так думаємо ми. А що думає Бог? Тільки йому відома істина, бо й замисел – його. Трава лишається травою… А ми? Покращуємося чи погіршуємося? І теж до якої межі? Та й чи є це смислом? Адже можна було зробити досконалою одразу… Тоді навіщо все це? В святих книгах написано, що вона й була такою. З другого боку: і досконалість, і недосконалість у ній самій… В рівень з її душею. Проте й найвища досконалість не рятує від того, останнього. Навпаки, в людській пам’яті лишаються найбільші харцизяки… Світ пам’ятає їх. А тисячі й тисячі маленьких святенників зслизають з світу, з його пам’яті, як мухи. Хіба що лишаються окремі. Котрих сопричислили до лику святих. Вони заслужили те своїм зразковим життям. Але ж і найбільший зарізяка, розкаявшись, може стати святим… Отже, не в тому річ. А в чому, в чому? Мета життя – залишити добру пам’ять для інших? Відійти в спокої можна, тільки зробивши добро? Але трава не знає, що таке добро. Вона його не робить. Вона просто трава.

Плин Білокобилчиних думок перебило тупотіння, брязкіт зброї, гомін. Біля конов’язі в’язали коні козаки. Сині жупани з червоними відворотами, сиві шапки з червоними шликами, то були реєстровики. Заходили до корчми, неначе до себе додому, брязкотіли шаблями, цокотіли підковами, сполохали чорного, з білими лапками кота, й він дременув на господарську половину.

– Гей, шинкарко, полинівки, запіканки, книшів, ковбас… Неси все, що в тебе є.

Рипіли шабельтаси, гоготіли дужі горлянки, козаки малися так, неначе були в корчмі самі.

– Чорти їх принесли, – сказав Білокобилка, а нечистий невдоволено засопів, чи то знову на оте його черкання, чи на прихід реєстровиків. – Трава і є трава.

Нечистий подивився на нього з повагою.

– Відгадав ти й вдруге. Ну, третього тобі не відгадати. Якби ти його знав… то був би або з крильцями, або з хвостом. Яким буде кінець усім твоїм клопотам? Доконечний кінець?

Білокобилка здригнувся. І про це думав не раз. Він знав, що не відступиться в жодному випадку, що вернеться до Миленького й Пукавки, то його найвищий обов’язок, який, проте, може нічого не змінити в їхній долі. Певно, так воно й буде. Він тільки здогадується про все, а чорт знає наперед. Той вичитав здогад з Білокобилчиних очей і враз осмутнів.

…І все ж, добре сидіти та сьорбати пиво навіть з чортом, думав Білокобилка.

Реєстровики нецеремонно потіснили Білокобилку та чорта на самий кінець столу, вони були вовкодухі, через щось сварилися між собою. Шинкарка розставляла по столу кухлі з пивом та розбавленою горілкою. Семен пошкодував у думці, що вона мало розбавила горілку. Немолодий, з лисячим обличчям, зі шрамом від бороди до вуха осавул підняв кухля:

– Годі вам сваритися. Нумо вип’ємо за нашого славного гетьмана Печінку.

– Який півроку грошей не платить, – мовив рябий таранкуватий козак.

– Та ж не він винуватий…

– Нащо ж він нам, коли не може доп’ясти заслужених горбом і кров’ю грошей? І не обирав я його. Й вип’ю за Копила. Я його на гетьмана кричав. Якби був він…

– А я п’ю за Тикала. За Тикала вип’ємо, хлопці. Пам’ятаєте, як торік ходили з ним під Азов? От де попили горілочки та вина…

Осавул грізно нахмурив брови, обвів усіх важким поглядом.

– Я не неволю. А тільки… Й платити за тих не буду… Не неволю… Слава гетьману Печінці!

Випили всі, декотрі – неохоче. Вже о цій порі вони всі були хмільні й сварку привезли з собою. Осавул розломив запопадливо обчищену одним козаком тараню, та враз нахмурив рудуваті, підпалені на гострих кінчиках брови: