Розділ «Погоня»

Молодиця відходила довго, плакала, по тому до неї вернулася мова. Вона сказала, що вовки у них нападають часто – на скот, іноді й на людей, але то взимку, а щоб улітку, серед дня – такого не траплялося зроду. І вовк якийсь надто великий, осатанілий. Може, він скажений? Може, й скажений, погодився Білокобилка. А сам думав про те, чому вовк кинувся до воза, на молодицю, а не на коней, які паслися поблизу. Химка зварила лемішку, й тоді вернувся її чоловік. Ливон – темний лицем, понурий і зморений. Сказав, що заблудився в лісі. Неохоче колупав ложкою глевку лемішку, зиркав з-під лоба на Білокобилку, очі в нього були маленькі й глибоко позападали. Він щось думав, сидів, розтуливши рота, й Семен помітив поміж його зубів клубочки чорної шерсті. Й зрозумів – що це він стрибав на воза, хапав зубами за чорну запаску. Химка не помітила нічого, одначе не могла не завважити, який понурий її чоловік, потурмакуватий та нелюдимий. І коли той пішов та ліг у повітці, знову почала скаржитися Білокобилці на свою недолю, вона розповідала, що на початку, побравшись, вони жили щасливо, і Ливон був веселий, балакучий, ласкавий. Нині муркне щось під ніс, гарикне і йде кудись, і віє від нього чужим, недобрим духом. Білокобилка вислухав жінку, взяв її за руку й повів до повітки. Ливон спав на возі, з розтуленого рота стирчали зуби, між ними щось чорніло.

– То твоя запаска, – сказав Семен.

Молодиця охнула, і він вивів її напівпритомну надвір.

– Збирай свої пожитки та йди до батька. Й живи там, поки не прийде день вашого весілля. А тоді вертайся сюди, напої чоловіка сон-зіллям, і коли він засне, перев’яжи його своїм весільним рушником. Його весільного рушника спали. На тому все скінчиться, й буде він таким, як перше. Й житимете ви в злагоді та добрі. Він сам хоче позбутися свого лиха, та не може.

…Село лежало в глибокому байраці, було воно сіре, обшарпане, бідне, хоч називалося – Багате. Колись і було багатим, та пан обдер до кістки. Мені про те оповів старець-каліка, якого здибав біля криниці, де напував коня. Селом володіє сотник Сербин, воно віддане йому на ранг самим царем. Найманці служать тому, хто дужчий і хто їм платить, колись вони ходили й під знаменами Хмельницького, і під корогвами Виговського, тепер же передалися цареві. Служать йому пильно та ревно, наглядають за людом тутешнім, з корінням викорчовують будь-яку непокору, своєвольство, з селянина випивають усі соки й багатіють на тому.

Сонце вже хилилося до вечірнього пруга, Білокобилка вирішив поминути це убоге село та заночувати деінде, нехай і в полі. Підгар чвалав униз, осідаючи на передні ноги, Семен роззирався, але ніде не було видно ані лялечки. Він би й поминув село, якби біля цвинтаря не помітив людської голови, яка лежала під тином. Голови без тулубу. Подивував на те, скочив з коня. Й зрозумів усе. То був заплетений у тин чоловік, голова – по сю сторону тину, тулуб – по ту, на кладовищі. Голова кліпала повіками і облизувала пересохлі губи. Неборака був літній чоловік, він геть охляв, висів у тину, неначе горобець, який заплутався в шипшиновому кущі. Ті, хто заплів бідака в тин, ще чогось від нього сподівалися, чи заклали на смерть?

Вирушаючи в дорогу, Білокобилка зарікся втручатися в будь-чиї справи, але тут помирав чоловік, і він не міг проїхати мимо. Ступив до тину, і в ту мить пролунало з-під верби:

– Ей ти, правуй, куди правуєш…

Під вербою з ґирлиґою в руках сидів босий ґевал у синій чумарці. Він підвівся, погрозливо поворушив ґирлиґою.

– На кому це немає хреста? – мовив Білокобилка. – За віщо його?

– Цікавий був, як оце ти… Ану відійди!

– Я цікавий оддавна, – тамуючи гнів, мовив Семен.

– То вистачить лози й на твою довбешку. Он бачиш, – вказав ґирлиґою на купу лози.

– Мою ця лоза не витримає. Вона ж трухла. – І похитав кілок у тину. – Бачиш – розвалюється.

Ґевал роззявив рота й забув його затулити, в рота влетіла муха. Тинок на очах осідав, розпадався.

– Сьогодні плели, лоза свіжа. Облучки з неї роблять. Та ти що!.. – Він гикнув чи гавкнув, вимахнув, неначе кінь, головою і вдарився вподовж вулиці, аж курява встала під босими п’ятами.

Семен ледве встиг підвести небораку (той опирався, найчастіше, коли нас визволяють, ми опираємося), обтрусив його, а вже сторож вернувся назад, за ним бігли осавул і троє челядників.

Осавул, схожий на щупака (довге, наче щучий лич, обличчя з рідкими зубами, скошений назад лоб), – ось такі щупаки об’їли, обгризли Україну до білої кістки – зарепетував на всю вулицю.

– Ти хто такий? Яке маєш право? Та ти знаєш!.. Та я тебе!..

– Я – стойчик, везу листи гетьманські, – поважно мовив Білокобилка (що нахабніша брехня, то радше в неї вірять).