Розділ «Погоня»

– Упізнав?

– Авжеж, – мовив Білокобилка. – Понуру свиню видно з рила.

– Ну… ти… Сьогодні я відіграюся…

Білокобилка швидко наштрикнув галушку, до якої примірявся непроханий гість.

– Дідька лисого…

Нечистий скривився.

– Я ж тебе просив.

– Не буду. Хай тобі чорт.

Сонце затулила хмара, в корчмі посутеніло. Й сутінь стояла в Білокобилчиній душі. Лихі пригоди втомили його, спливали дні, а він знову без коня, й хтозна, коли добудеться до Січі.

– Чому? – другим шпичаком чорт обчищав перець з галушки. – Повигадували ви: якщо наш брат, чорт, так обов’язково мусить любити скажений тютюн, скажену горілку та всілякі гіркі приправи. А в нас усього того гіркого й так забагато, й хочеться чогось солодкого та чистого… То ж чому ти не гратимеш?

– Бо ти вже наготував якусь капость. Інакше б не набивався. Або карти помічені, або ще якийсь підступ.

Чорт образився:

– Знову ж таки, у вас про нас тільки й думки, що обдурюємо, збиткуємося. Що правда, то правда: любимо пошкилювати, пожартувати, поводити вашого брата за носа, але чесно.

– Тільки поводити за носа? А великі лиха? Скажи, за що ви нас не любите? За що ненавидите?

– Кого це вас?

– Людей.

Чорт подивився здивовано, почухав кінчиками пальців кібцюватого носа.

– Я не ненавиджу…

– А тоді… Все оте?

– Це – моя робота.