Розділ «Погоня»

Осавул на мить сторопів, і голос його трохи упав.

– То й їдь собі… А в наші справи носа не сунь. Прищикнемо. – А сам здивовано косував на поламаний тин. – Він не сплатив подимного і поземельного ще за минулий рік.

– Він сплатить сьогодні, – впевнено відказав Семен. – Скільки там?

– П’ятнадцять мір. Та в нього…

– Сплатить.

– Сьогодні? До захід сонця?

– До смерку.

Осавул загоготів. Йому підгигикнули гайдуки. До смерку лишалася одна, од сили дві дзиґареві години.

– Присилайте підводу…

– Ну, дивися… Якщо не заплатить… Важиш за нього, – і очі дивилися нездвигно, по-хижацьки. Якби міг, уже зараз проковтнув би цього зухвалого козака, але щось його стримувало.

Семен вів небораку під руку – той був худий і щупавий, наче весняний птах, заплітав ногами, й заплітався йому язик, неначе після доброї чарки:

– Нащо ти… П’ятнадцять осьмачок… Усугубиш… на гірше.

– Що може бути для тебе гіршого, – сказав Білокобилка. – До ранку ти задубів би.

– Але ж… П’ятнадцять осьмачок…

Вони прийшли до обхідчастої хати. Чорніли похилені дощані ворота, але ні тину, ні навіть вір’я не було. Ще стояла вгрузла в землю комірка, двері було підкопано – інакше не відчинялися.

– Тебе як звати? – запитав Семен. – Кадовби твої де?

– Кириком мене звати… Які там кадовби. Один кадівбець… у сінях. Там на дні три жмені жита…

– Бери коробку й вибирай, що є. Але спочатку напийся води та вмийся, – й подав корячок, який висів у сінях на мотузку біля відра. Кирик пив зі стогоном. А тоді взяв коробку й почовгав у куток сіней, де біля драбини стояв солом’яний кадівбець. Білокобилка сів на призьбі.

Тим часом по вулиці проторохтіла підвода, візник тпрукнув на коні.

– Гей, там… – і засміявся.