Розділ «Погоня»

– Гей… Тут… Зараз, – одгукнувся Білокобилка. – Готуй мішки.

В сінях почулося кректіння.

– Нашкріб… Одну коробку…

– Неси! – наказав Білокобилка.

Кирик поніс жито. Небавом вернувся, й Семен знову послав його в сіни:

– Вигрібай…

– Там самі обметини…

– Вигрібай, я сказав.

Крекчучи, дивуючись, Кирик виніс другу коробку:

– Мать, там дно прорвалося, а пашня була під дном.

Панський комірник скрипів на возі:

– От псяюха, казав – немає. Тебе б не в тин, а головою в річку…

Кирик ходив по двору, наче янгол по хмарі. Врешті відніс останню коробку:

– Там на дні ще трохи осталося…

Кирик скапарив вечерю (його жінка два дні тому сховалася в дочки на хуторі) – затірку, затовк її салом – виміняв у сусіда за жито граночку сала, й виміняв також півкварти горілки – поганої, з пригарою, повечеряли. По тому повкладалися спати – Кирик на старому возі в саду, я на горищі в комірчині, де лежало кілька оберемків старого сіна. Залазив туди просто з землі через піддашшя – так низько комірчина присіла до землі.

Чомусь довго не спалося, чи то гірчила горілка, чи думки. Думав: недоля моя, а може, сам винуватий, що раз по раз втручаюся в чужі справи, скільки разів заказував собі обминати чужі негаразди, не брати на себе одвіт за чужі лиха, а вони самі кладуться на мої плечі. Мені вистачає своїх клопотів, своїх лих – на мені повисли життя Миленького та Пукавки, не сповню Пивового веління, посадовлять їх на палі, а мені тоді до смерті не спокутати гріха. Чи це Господь посилає мені тяжкі випробування? За віщо? За чиї гріхи? Моїх родичів, мої власні? Тоді для чого Бог витворив нас? Для страждань? Либонь, так думати не можна, прецінь думки самі тиснуться до моєї голови. Я не хочу ні за кого бути в одвіті, але хіба можна прожити життя в одвіті тільки за самого себе? Ось і оцей Кирик… Чоловічок мізерний, але чим він завинив перед світом за отаке своє життя? Й не тільки він, а увесь люд наш? Чому саме нам послано недолю, що обсідають нас чужі племена, топчуть нашу віру, закривають наші церкви, нав’язують свої звичаї? Ачей не звитяжні ми, не працьовиті? Не нашим хлібом, не нашою зброєю укріпилася Польща? І укріплюється Москва? Що суть вони без наших пшениць, без нашого меду, без наших шабель? Ніщо. Чому ж тоді не судилося нам одноосібно володіти нашим багатством? Може, ми надто довірливі, надто терплячі? А чи дурні? Чубимося поміж собою, а поманить кого чужий мізинець, біжимо, гублячи чоботи. Не люблю гірких думок і чорних снів. Мені приснилася мальва – квітка, висока, під саму стріху, вона заглядала у відчинене вікно й розмовляла зі мною. А я був молодий-молодий, майже хлопчик. І Мальва молоденька – сливе дівочка. І ходить у віночку дівочому. Зняла той віночок і одягла на мене. Й так мені стало гарно, так гарно, солодке тепло розлилося по всьому тілу, а тіло стало легким… І я полетів. Понад городом, понад річкою. Щоправда, летів важко. З усіх сил махав руками та ногами, а шугнути високо вгору не міг, раніше я літав часто, легко та високо, щойно склеплю повіки, й ширяю вгорі разом з ластівками, люди дивляться з землі на мене, в страхові показують пальцями, а я регочуся. Відтак почав літати все рідше й рідше. Й опускався нижче та нижче, по тому зовсім перестав літати. А оце полетів знову. Й зачепився ногами за вербу та гепнувся на землю. Мабуть, правду кажуть: дурному дурне й сниться.

Я пробудився від якогось поштовху. В протрухлі стріпки комірки сочився сірий досвіток. На стрісі цвірінчали горобці, десь кукурікав півень. Я перекинувся на черево й сповз на землю, пригнувся, вийшов з піддашшя. Ранок ткався сухий, обіцяв знову жарку днину. На в’язках хмизу, складених під коміркою, бив крильми сірий півень, дер горлянку деренчливим криком. На вулиці помукували корови – господині вигонили їх у череду на пашу, за плотом важко зітхала велика сіра корова й спрагло, з рипом спасувала моріг. А де Кирик? Попрощаюся та буду їхати. Либонь, ще спить. Я переліз через огорожу – дві соснові лати – в садок: три яблуні – одна напівсуха, – під нею й стояв віз. Підійшов до воза. Простягнув руку, щоб поторсити Кирика, й відсмикнув її.

– Дядьку Кирику!.. – покликав і одразу ж зрозумів, що кличу мертвого. Так, як лежав він, лежать тільки мертві, я немало перебачив їх на віку, надто загиблих у бою. Права рука відкинута, безживно звисла. В око впав багровий рубець на тонкій шиї – її було перетято. Перетято під час сну – тіло не скорчене, не зсудомлене, він не виривався, не захищався. На великому возі здавався хлопчиком – маленькі босі ноги з чорними, позакручуваними нігтями, штани з кропив’яного мішка, полотняна сорочка, підперезана перевеслом – коли й навіщо підперезався, звечора ходив не підперезаний. Я розглянувся: ніякого смертоносного знаряддя поруч не побачив, і ніяких слідів, бо не було роси.

Гострі колючі кігтики ввіп’ялися мені в серце, відтак на думку прийшло: осідлати коня й берегами податися пріч. Одначе я, на лихо собі, не поклався на ту спасенну думку й пішов кликати сусідів. Вони посходилися швидко, бо ж саме вигонили в череду товар. Жінки охкали, заголосила якась далека Кирикова родичка, дядьки покашлювали, дивувалися – кому на цьому світі переорав дорогу Кирик, нібито й нікому, розпитували в мене, чи не бачив, чи не чув чого вночі, декотрі поглядали на мене пильніше, одні сусіди відходили, інші прилучалися до гурту, і гурт той дедалі більшав, під’їхав верхи отаман, подивився через пліт і сказав, що забитий – не козак, а панщинник, нехай ним займається соцький або фільварок. Хтось сказав, що соцького немає, поїхав у хуру, з фільварку ж налетіла ціла зграя посіпак. Попереду – осавул на важкому, звіздочолому коні, з ним двірські челядники. Осавулові риб’ячі очі вп’ялися в мене, а схожа на щупакову пащека широко роззяпилася:

– Оцей… Він і вчора вихрив…