Розділ «Останній гетьман»

– Сто дев’ятнадцять запорожців нині подалися до турка, – не знати для чого, сказав Олексій. – Оце зараз найдужче роздрочило Сенат. А поляки, може, й віддадуть. Неспокійно на тому березі, гайдамаки вихрять то тут, то там. І з цього берега, і з самої Січі козаки та посполиті туди подаються. А як воно буде? Тут таки плетуть сіті. Он Теплов, рудий собака, у вухо імператриці: повернути селян у кріпацтво. Стільки ми з Кирилом клопоталися, чогось добилися… А йому й інші підгавкують, і в Сенаті, і в Синоді. А Січі другої ніколи не буде. Там степ, там воля вольная гуляє, літає, як орел.

Олексій підійшов до вікна. По вулиці промчала карета шестериком з ескадроном охорони. Олексій знав усіх, кому дозволено їздити шестериком. Меншим – четвернею, ще меншим – паровицею. Та й їздити швидко було заборонено указом, хоч той указ здебільшого не виконували. Шестерня підвернула під парадний під’їзд. Неаполітанські коні в золочених уборах із страусовим пір’ям на головах, кучери в трикутних капелюхах з позументами, гренадери, скороходи, гайдуки…

– Хлопці, імператриця приїхала, – мовив Олексій з подивом. Вона вже давно не була в нього в гостях. – Я побіг зустрічати.

– Ну, то ми пішли, – попідводилися земляки. – Ми чорним ходом.

– Може, не йдіть.

– Ні, вже краще підемо. Наше товариство її на гарні думки не наведе.

Завів її до вітальні на другому поверсі. Була задихана, знервована пожежею. Вона панічно боялася пожеж, боялася бунту по них. На сходах лакей доповів Олексієві, що пожежу згорнули, відвернули до сусідніх вулиць. Олексій сказав про це Єлизаветі й трохи заспокоїв її. Аби заспокоїти зовсім, наказав подати карафу горілки і в’яленої щуки, яку вона також вельми любила. Аби зігріти Єлизавету, сам підклав у камін берести, розпалив, підсунув разом з кріслом. Сів навпроти. Згадались давні, дружні, інтимні вечори, згадались обом.

– Ти чого так дивишся? – запитала. – Постаріла? Зморшки? Не подобаюся?

– А чого мені маєш подобатися або не подобатись? Я ж не твій фаворит. Нехай у Шувалова голова болить.

– А в тебе ні?

– Лізонько, – взяв її за руку. – В мене за тебе увесь вік болить серце. Тобі б треба все викинути з голови.

– Всі справи? Великоросію? Хіба так можна? Я ось увесь час думаю, що буде після мене.

– Принцеса…

– Цербтська, Катерина?

– Вона. І не стільки вона, як Петро. Ну як він буде правити? Такий безпорадний. Усе на скрипочці грає і солдатиками олов’яними бавиться.

– Минеться. Й вона допоможе.

– Хто?

– Катерина.

– Того я й боюся.

– У них є син.