Розділ «Останній гетьман»

– Гайдамаки, – відказав той, дістаючи люльку.

– Гайдамаки – на правому березі, в Польщі…

– Довелося на час перебратися сюди.

– А мені наказано вас ловити і вішати, – змружив очі Кирило.

– І багато повісив?

– Поки що нікого.

– Ще й ви в наших руках. Бачу, ти великий чин. Генеральний старшина?

– Я – гетьман, граф Розумовський.

– Овва, на таку птицю не сподівався. З катраги вийшов ще один чоловік, невисокий на зріст, кремезний, у плескатій шапці, літнього віку. Теж сів на колоді поруч козарлюги.

– Дай я побесідую.

Козарлюга підвівся й пішов у катрагу. Чоловік набив коротеньку люлечку, підкурив від губки. Долонею відігнав дим.

– Не впізнаєте по породі? Ви добре знали Василя Мировича?

– Знав і не раз гомонів з ним. Хотів допомогти – не вдалося.

– То мій брат.

Розумовський добре знав трагедію родини Мировичів. Федір Мирович, генеральний осавул, один з близьких помічників Мазепи, втік з ним за кордон, допомагав йому чим міг. Усю родину Мировичів жорстоко покарали: відібрали всі маєтності, заслали до Сибіру Івана Мировича, Василя, трьох їхніх сестер, інших родичів, навіть малих дітей. Іван Мирович був запроторений до Сибіру дитиною. Вийшовши звідти, служив у війську, дослужився до капітана артилерії, добивався повернення маєтностей, не добившись нічого, пішов за кордон. Був у Польщі, Туреччині, Криму, де жив під ім’ям Мустафи Аги, його намагались виманити звідти, аби зліквідувати, але він не давався. Він никав у пограниччі, навіть нападав з ватагами татар, і гетьман мав з ним клопіт за велінням Петербурга, щоб виманити його з Криму або ліквідувати там. І ось живий Мирович сидів перед ним, покусував цибух куцої люльки. До всього приплутувалася справа миргородського полковника Василя Капніста, листа якого до Чигирина на ім’я чигиринського старости було перехоплено. В ньому Капніст писав, що сподівався стати гетьманом, але обрали Кирила Розумовського, а він згідно з домовленістю буде подавати всіляку допомогу орді й шляхті. Капніста було заарештовано в кримському поході, була створена комісія під егідою самого канцлера і під пильним наглядом імператриці, одначе слідством було доведено, що лист підставний, Капніста випущено, і він згинув у прусському поході. Отже, Петербург смертельно боявся будь-яких порухів до волі в Україні, з підозрою ставився до всієї генеральної старшини, а надто до гетьмана.

– Пане графе, волочуся я по світу, по степах і нетрях, а за що? За волю України. Адже ж не вмерла надія, що колись московське ярмо поламаємо. Шляхта про це думає і Крим. Коли б прихильності вашої. Щоб всім укупі.

– З ким це вкупі, з ляхами? А що ми мали від них? І що має народ на Правобережжі? Чого люди йдуть в гайдамаки? З лиха. А татари… Вони нам друзями ніколи не будуть. У нас он, чував, у козацькій землі панщину скасували і москалів спровадили.

– Чи надовго?

– Того ніхто не знає. А живемо днем сьогоднішнім.

– А треба завтрашнім. І робити все для своєї вітчизни. То неправда, що гайдамаки – бандити. Нам болить власна земля.