Розділ «Останній гетьман»

– Не від нього.

– Нічого, аби був… Щось мені тривожно, Олексо, якісь тучі наді мною ходять. Неначе стежить хтось згори за мною.

– Навіяла собі. Заспокойся. При дворі тихо. Якби щось, то я знав би. В мене багато щирих друзів. – Мимоволі зітхнув. – А от наші надії не справдилися. На дітей наших. Бояри…

– Бояри. До мене все лізуть з натяками, що Кирило забрав багато влади. Що може сягнути на монархію.

– Як ми й хотіли.

– Так. А тепер це не просто. З усіх щілин шкіряться гострі зуби. – І раптом рішуче: – Та нічого. Ми їм їх ще обламаємо. А Кирило буде спадковим гетьманом.

Наступного дня Єлизавета шпетила коменданта міста.

– Довго гасили. Бочки діряві. І з чого виникла пожежа?

– Хтось палить.

– Строгості мало, – сказав генерал, прокурор Сенату Микита Трубецький. – Панькаємось. А їх розвелося… Треба в місті збудувати нову добрячу тюрму.

Єлизавета примружила свої все ще красиві очі:

– Школи треба будувати, а не тюрми. – А сама того ж вечора наказала видати велику суму на театр і ще одну суму на купівлю французьких суконь.

Розділ шістнадцятий

Кирило вертався з Почепа в Батурин. День стояв хмарний, і хмарно в нього було на душі. Обсіли клопоти, бачив скрізь підступи, доноси, невдоволення. Кигикала збоку чаєчка-чубарочка, будила якусь думку й не могла збудити. Переїздили лан. З обох сторін дороги стояли жита. Вже майже налилися, колос хилився донизу, на ньому висіли німотні кузьки. Українські жита! Чорніли внизу грудочки переораної, переборонованої землі, яка годує і поїть стебло. Не чути перепелів – уже відпідпадьомкали, не злетить випадкова хохітва, далеко попереду, між стіною жита, на дорозі жовті клубки: лисиця вивела лисенят на науку, вчить їх ловити ховрашків, але вони поки що не беруть тієї науки до тями – граються.

Через дорогу, неначе прив’язані до хвостів одна одної, тягнулась вервечка сорок. Ураз згадалося: десь у цих краях проживає Григорій Любисток, найкращий кобзар, чутий на Україні за ціле століття. Був він привезений парубком до Петербурга, зачарував імператорський двір своєю грою і своїм співом, зачарував царівну, став її чи не першим коханцем. Чотири рази втікав, сліпий, і тоді з двору публікували у всі єпархії, по всіх архіреях і ставропігіальних монастирях укази, щоб ніде не постригали оного Григорія, а прислали в Москву в Святійший синод за калавуром, бо інакше забрати його з монастиря буде не можна. Останній раз добився в Київ, до Лаври, але постригти його не встигли – знайшли, повернули. Й знову він солодив душі вельмож своїм співом, здебільшого сумним, як оце квиління чайки, а потім таки зжалилася цариця, відпустила. Вона ніколи не кидала своїх коханців напризволяще. Дала йому кілька сіл біля Лохвиці, дала гроші. Й Любисток загосподарював. Ставив броварні, млини, кам’яниці. Повінчався з удовою, але жив сам, жінки приходили до нього вночі, але котра була його законною – не знав і не турбувався тим. Й плодилися діти, онуки, трималися на ньому, як трутні на бджолиній матці. Тічка рідні і приживальців обсіли його, і вже він сам не був їм потрібний, а тільки багатство його.

…Під’їхали до двору, обгородженого високими обаполами. Зграя собак обклала карету, але охорона нагаями розігнала їх. Кирило зійшов на широкий старий ґанок. Тинялися неохайні, обідрані, зачучверені дворові. Швейцар у засмальцьованому каптані хотів зупинити, але побачив, що якийсь дуже високий чин: дорога карета, два десятки охорони, ще й сам у дорогому мундирі, впевнений, – відступив. Кирило пройшов довгим коридором, ступив до великої зали. В залі відбувалася учта. Не учта, а обжирання. На безладно заставлених столах – наїдки: смажені гуси та індики догори лапами, цілий підсвинок, пляшки, а на підлозі кістки, калюжі розлитого вина, а над головами дим, дикий гомін та регіт. Кирило стояв незрушно. Побачили. Притихли. До нього підбіг племінник Любистка в куцому німецькому каптані.

– Ваша світлість, просимо до столу. Зараз звільнимо місце.

– Не треба, – холодно мовив Розумовський. – Я хочу бачити Григорія Михайловича.

– Григорій Михайлович… Він такий… Трохи химерний. Не хоче з усіма.

– Веди до нього.