Розділ «Останній гетьман»

Розділ п'ятнадцятий

Олексій побачив купу колод на березі затоки й сів. Біля його ніг ліниво схлипувало море, воно слалося вдалечінь і зливалося з сірим обрієм. Й саме сіре, і небо над ним сіре, і місто праворуч, позаду, хоч там і виблискують позолочені шпилі. А над морем, у сірому тумані, велетенська постать у ботфортах. То цар Петро. Оце тут він прорубав вікно у Європу, щоб з неї тягти військові новинки, кораблі, усілякі машини, науку, дорогі шовки й страви – й щоб топтати тут все живе, щоб воздвигнути тут, у цій хворій долині, на живих кістках козаків місто. Потворний сам і, казали, хворий на голову, та так-таки, певно, й було, любив усе потворне, їздив по своєму «Пітерсбурху» на свинях, не випадково так втішався оцією своєю Кунсткамерою, в якій у спирту телята з двома головами, діти з одним оком, гадюки з двома хвостами, й сам страшний і лютий, як гадюка, людське життя для нього нічого не було варте, він не жалів навіть найближчих людей – власну жінку Євдокію Лопухіну згноїв у темниці, коханці, красуні Анні Монс, яку любив по-своєму, наказав відрубати голову, а тоді взяв ту голову з рук ката й показував народу свою «вченість», розповідав, як людська голова тримається на в’язах, які в неї жили, нерви. В день стрілецької страти власноруч відрубав до колоди вісімдесятьом стрільцям голови й власноручно заливав їм у горло розтоплене олово, а по тому весело бенкетував у оточенні таких самих виродків, як сам. Одну курву, маркітантку Марту Скавронську, терпів біля себе, й тільки вона могла погамувати його божевільний гнів, заливши в глотку конячу порцію горілки – кубок Золотого Орла. А як він жер?! Кури, індики хрумкотіли на його зубах, як зайці на вовчих, кістки гуркотіли й падали під стіл, а він жер, жер, утирався вишитими українськими рушниками й жбурляв під ноги Мазепи, який стояв позаду. За одне це можна було ненавидіти і зневажати його.

Постать з туману піднеслася ще вище. Широко ступали ноги, а біля них – дівчинка в рожевій суконці – впали промені сонця. Невже Ліза? І що ж, вона така, як батько? Таки ні. Щось є в ній від лютого Петра, але небагато. Вона справедлива, добра. Ніжна. Ніжна з ким? З ним? Чомусь згадалася перша ніч з Лізою. Спочатку, щойно його забрали в Малий двір, у Малу капелу, його привласнила фрейліна Наришкіна. Вона й звабила Лізу, похвалившись їй, який цей співак могутній мужчина і який він ніжний, делікатний, уважний. Так, перша ніч. Вона була не схожа на те собачення, яке відбувалося при дворі. Була вечеря на двох. І були наїдки, яких ніколи раніше не куштував і якими зі сміхом частувала його царівна; було всього по двоє: дві смажені куріпки, два персики, два ананаси, стрижії, м’ясо – після того, як він поїв, вона сказала, що то французький делікатес – жаби, його трохи не знудило, й тоді він вглушив кухоль горілки – а спочатку пили мадеру, токай, і він сп’янів… А перед «тим» вона молилася, чи просила прощення, чи хотіла, щоб ця любов була справжньою. Й вимолила, справжньою відчула її. А в нього тремтіли руки, коли він розв’язував рожеві підв’язки на її французьких панчохах, ухопив її на руки й поніс до канапи, засланої чимось квітчастим, з однією подушкою. Вони кохалися й не знали, що в щілину підглядають Софія Анхольт Цербтська (Катерина ІІ) і Карл Петро Ульріх (Петро ІІІ), то Цербтська притягнула туди Петра, аби звабити його чужим жарким коханням, одначе не звабила, Петро так і не переспав з нею жодного разу, й на ньому обривається рід Романових, бо Павло був не від нього.

Дівчинка звіялася, а постать несамовитого Петра все більшала. По воді побігли брижі. З цієї води возили й лід на крижаний дім Анни Іоаннівни, де вона одружувала блазнів і де мусили всі бенкетувати, хоч з крижаних бурульок падали за шию краплі. Всі вони хворі на голову, увесь рід, хоч і густо перемішалися з німцями. Московіти і німці – один рід, одне кодло.

…Олексій сидів і думав про той день, коли приїхав сюди, про життя, яке промайнуло в цій холодній камінній пустелі, яке ми силкуємось і ніколи не можемо зрозуміти, й так і відходимо, лишивши нащадкам думати над тим же, над чим думали увесь вік.

Санкт-Петербург горів. Будинки й будиночки з смолистих порід дерев, вони спалахували, як скіпки. Олексій посилав одного за одним лакеїв, щоб подивилися. Лакеї поверталися й доповідали:

– Горить Астраханська вулиця.

– Вогонь перекинувся на вулицю Лісну.

А Олексій пив. Він пив дедалі більше. Спивався. В горілці топив свої невеселі думки, ховався від них, від того, що чатувало попереду, – відчував, що не буде нічого хорошого, все туманне, неясне, він не перепивався через край, не втрачав людської подоби, але дуже часто вже зранку відчував потребу ковтнути горілки. Найчастіше пив зі своїми. Але пив і з Воронцовим, з Паніним. Тільки з Єлизаветою пив рідко. Минули ті часи, коли могли з нею випити за вечір по десять келихів угорського й танцювати до ранку. Підупала імператриця. Та й Олексій також. Почував нехіть і втому. Обридло розплутувати клубки придворних інтриг, мирити царедворців, що він умів.

– Може, підемо поможемо чи хоч подивимось, – прогудів густющим басом Мартин Головня.

– Та нехай він вигорить їм до дна, цей чухонський город, – сказав Марко Полторацький.

– Воно й правда, – докинув Олексій.

– То погорять і твої палаци, – кахикнув Головня.

– Туди їм і дорога, – погодився Олексій.

Вони сиділи в його палаці в Гостиліцах на третьому поверсі. Пили сливову горілку, а також пиво, заїдали квашеною капустою і в’яленою щукою. Олексій сидів і думав, він сьогодні думав безнастанно одну й ту ж саму думку: вчора прочув, що Воронцов хоче підказати Єлизаветі, аби вона віддала полякам завойовану московським військом Східну Пруссію, а натомість забрала Правобережну Україну. Не знав, чи це добре й чи йому відвертати царицю від того наміру чи ні. Подумав ще трохи й розказав землякам – горілчаним братам. Засперечалися.

– Великої Росії без Малої не було, немає і бути не може, – мовив Полторацький. – Без неї вона – як бандит при битій дорозі. Ні достатку, ні освіти, ні ума. Вони це добре знають і хочуть її пригнуздати навічно всю. А от що з нею самою буде?…

– А так як і з Лівобережною. Он зараз покращало.

– А чи надовго? – Головня. – Щось проти Січі заноситься. Балачки при дворі всілякі йдуть. Вона їм – як щепа в печінках.

Полторацький розливав горілку.

– Невже таки скопирснуть? Навіть ляхи, які вже так на неї лихі, й ті кажуть, якби не Січ, то не було б ні Польщі, ні Московії. Вона заступила їх од турків і татар.