Розділ «Останній гетьман»

Чомусь пригадалася перша шлюбна ніч; на весіллі він майже не пив, а коли залишилися вдвох у спальні, наповнив два келихи шампанським і сказав:

– А тепер ми повинні випити. Не для них, а для нас. Щоб шлях наш іскрився. – По тому роздягнув її і поніс до ліжка. Вона дуже боялася їхньої першої шлюбної ночі – наслухалась усякого, але він був такий ніжний, такий делікатний і чуйний, що вона й не стямилася, як все сталося. І ось тепер він ділиться з нею своїми планами й замірами. Вона вже давно йшла за ним слід у слід. І навіть його Україна, чужа їй і байдужа спочатку, ставала все ближчою і ближчою, і вже вона часто вболівала разом з ним. І вже її не стільки тішила італійська опера (він завів її й тут, у Батурині), скільки вечорові співи й танці українських дівчат на лужку перед їхнім будинком.

А він їй все розказував, який буде університет, які науки тут вчитимуть – розказував захоплено, детально, зокрема – про самі науки, чого вона зовсім не розуміла й врешті мовила:

– Такий ти, Кирику, мудрий у мене, такий розумний. І звідки? Я навіть не вірю, що ти корови і коні пас. Може, це вигадали?

Вони стояли неподалік від Сейму. Перед ними на лузі паслася прип’ята на мотузці коза й буланий кінь – без пута, без припону. Кінь стрункий, тонконогий. І враз Кирило скинувся, його обличчя спалахнуло, очі сяйнули іскрами. В одну мить на траву полетів каптан, капелюх з пером, черевики з золотими застібками. Кирило підстрибнув і побіг. Він біг до буланого, з розбігу, ледь торкнувшись руками гриви, скочив на нього, ще на бігу вломив на кущі лозинку, тепер цвьохнув нею коня по крижах, нокнув, і той, з несподіванки кинувши передніми ногами, полетів. Полетів уздовж річки, далі, далі, й ось уже Кирило якось дивно смикнувся й став на коневі. Той летів гатала, а Кирило стояв у нього на спині, й вітер тріпотів білою батистовою сорочкою й надимав її. Вони зникли за кущами верболозу, але по якомусь часі вимчали назад. Тепер Кирило сидів на коневі… задом наперед. Підскакав до Катерини, на бігу скочив на землю. Катерина трималась за серце.

– Тепер ти віриш, що я – козак і пастух? – Його лице пашіло, і весь він скидався на кабешного хлопчика. Таким їй подобався надзвичайно, вона, мліючи, милувалася ним. І вже не шкодувала, що приїхала до нього в Батурин, хоч на початку їй вельми не хотілося їхати з Петербурга.

Повернувшись до палацу, наказав запросити Теплова. Той прийшов здивований: зазвичай Кирило йшов до нього сам.

– Я просив вас написати записку на Батуринський університет, – мовив сухо.

– Я написав.

– То не записка, а відписка. Університет для жебраків.

Обличчя Теплова в куделі рудого волосся почервоніло. Він звик, що Кирило в усьому погоджувався з ним, а тут той відчитував його. Спалахнула злість, але він її погамував.

– Наш народ схильний до науки. А ви цього не розумієте, – казав суворо.

– Народ, це що ж таке? – примружив очі Теплов.

– Отож і є, що для вас народ – бидло, скотина. А він і є основа держави. На ньому все тримається. І ми з вами насамперед.

У напівпрочинені двері увійшов улюблений Кирилів пес, лягавий Кібчик. Якимось собачим чуттям відчув невдоволення господаря гостем, обійшов Теплова, тихо загарчавши. Кирило поклав руку на голову пса.

– Я бачу: ви не напишете записки. Отож, напишіть тільки про гімназію. Але сумлінно.

Теплов вийшов спантеличений і роздратований.

Кирило сидів у своєму кабінеті й писав. Він укладав статут і регламент Батуринського університету. Підраховував видатки, кошторис. Гроші він візьме від сплати мита. Перед ним за вікном лежав сонний Батурин. І раптом щось сяйнуло йому в очах. Спершу Кирило подумав, що то йому здалося. Ні, вогонь справжній. Вийшов на балкон. Десь далеко щось горіло. Мабуть, стіг сіна. Зайшов назад, зачинив двері. Але тривога не полишала його. Й полум’я все розгоралося, ширилося, горіли хати, осокори, горіли церква, Мазепин палац. Усе горіло в його уяві. Батурин палав, підпалений з усіх боків. По вулицях гасали московські гусари. На площі стояв дощатий поміст, а на ньому шибениці та колесо, на шибеницях висіли козаки, а біля їхніх ніг лежали порубані, поґвалтовані їхні жінки. Біля помосту квилили, голосили діти, простягали руки до помосту, де лежали їхні матері, а москалі кидали в малюків головешки або підкидали на поміст багнетами. Москалі шаленіють, регоче на коні Меншиков з вищіреними пацючими зубами.

Кирила струсило. О, як рветься душа! Де її пристань? Він уже ближче й ближче до чогось… фатального для себе. Великого, праведного, але й лячного.

Тихо ввійшла Катерина. На пальчиках підійшла ззаду до крісла, обійняла за шию, поклала на плечі свої великі заспокійливі перса.