Розділ «Останній гетьман»

Спустилися сходами до півпідвалу. Племінник прочинив двері комірки. Насамперед в очі впали інструменти: запилюжені й поламані – бандури, арфи, баси. З правого боку стояли столик і ліжко, заслане солдатською ковдрою, а також облізле крісло, в якому сидів старий-престарий сліпий дід. То був Любисток. Він повернув на скрип дверей сліпі очі.

– Григорію Михайловичу, здрастуйте. Це я, Кирило Розумовський, якщо пам’ятаєте. – І до племінника: – Ти йди, облиш нас.

Той пом’явся, знайшов стільця з підламаною ніжкою, підсунув, вийшов.

– Їхав оце з Почепа, дай, думаю, провідаю. Слухав вас у Петербурзі. З Олексієм ви були дружні.

– А так. Як він?

– Та нічого. Ще при здоров’ї. І при дворі.

– А цариця?

– Хорує, – сказав по-тутешньому, посільському. – А ви ж як?

– Як бачиш. Мені вже мало треба. – Неначе на підтвердження повів долонею по вилозі замицьканого кунтуша. Але зуби в ледь ощиреному роті були здорові, міцні. Порода берегла.

– Та був я нагорі, бачив. Попустили ви.

– А що вже там… Я своє оджив. Нехай інші живуть. Не послав мені Бог порядних дітей. А Петербург іноді згадую. Солодке життя… страшнувате й розпутне. Навернув він нас, той Петербург, гнилим коритом. Була козаччина, були лицарі.

– Ну, вона є й тепер. Гетьманство повернулося, ось я – гетьман.

– Вернулося… кишенькове. Й не вернулася слава. Ти не ображайся. Не любив я Петербурга, яко врага свого, й не любив та не люблю москаля. Москаль дбає тільки про своє, в нього немає душі, немає правди. Він глухий до всього доброго.

– А в нас є?

– Було. Це видно з пісень наших. Дай-но я щось заграю… Давно не грав. – Помацав за спиною, дістав бандуру. Довго підтягував кілочки прокуреними пальцями, настроював.

Та не буде лучче,

Та не буде краще,

Як у нас на Вкраїні.

Та немає жида,

Та немає ляха,