Розділ «Останній гетьман»

Їдучи назад, нарвалися на немирних татар. Це сталося на Інгульці. Татари ховалися в очереті. Він їм став тарчею, він їм і завадив. Вихоплювалися зненацька, але земля під копитами була грузька, коні басували, й гетьманська охорона встигла оговтатися. Кілька чоловік вихопили рушниці, а далі почалася січа. Четверо чи п’ятеро козаків обступили гетьмана. Він теж добув шаблю. Й потім похвалив себе, що взяв шаблю натомість дзиґи-шпаги. Татари по убранні побачили, що то якийсь значний вельможа, перли на нього. Двоє охоронців упали вражені стрілами: один – у груди, другий – у шию. І вже великий одноокий татарин заніс шаблю. Кирило встиг захиститись, витримав удар. Татарина застрелив з пістоля один з охоронців. Кілька вцілілих татар кинулися навтьоки, гнатися за ними – марна справа, татарські коники – як вітер. Двоє подалися в очерет, перепливли Інгулець – він тут неширокий і неглибокий. Одного наздогнала куля на тому березі. Козаки з’їхалися докупи.

– Звідки вони тут узялися? – сказав молодий чорновусий козак і хвацько підбив шапку. – Наче ж далеко од їхнього степу.

– Це – татарські прибиші, вони бродять, як і наші прибиші, де заманеться.

Кирило почувався задоволеним собою: не злякався, не сфрасувався, мався гідно, й це бачили козаки. Вони знімали з убитих татар зброю, сідла з коней. На постоялому дворі пили горілку вволю.

Кирило сидів у глибокому кріслі й переглядав журнали, які надходили йому, – «Гуфланд», «Лондонський кур’єр», «Журнал де Франфорт», «Ла декад філософік…» – і поринав у те далеке, колишнє безжурне життя, і вчувався йому щебет юних француженок, і від тих споминів медялася голова. І часто, розігрітий споминами, підводився та йшов на другу половину будинку до дружини. Вона боронилася, казала, що зараз день, що може хтось зайти, що треба гамувати себе, а він пестив її, казав ласкаві слова, й врешті вона здавалася. Мали вже шестеро дітей, а вона лишалася все такою ж тонкою в талії, все такою ж звабливою, принадною. Вона не допускала ні до якої вульгарності, ні до яких надмірностей, але кохалася вміло, ласкаво, щиро, а він шепотів їй ніжні слова й кохав невситимо, палко.

Вертався на свою половину. Перейшов передпокій, вступив у довгий вузький коридор. І враз побачив, як з-під зовнішніх дверей просунувся білий аркушик. Нагнувся і взяв його. Це був лист до нього.

…Тиждень сотник Парафіївської сотні Прилуцького полку Ворочок добивався до гетьмана, й те йому не вдавалося. Хотів відвести від себе позов і не міг. Навіть генеральний суд відмовив йому. Ворочок у себе в домі виклав кахляну піч, на якій двоголові орли. Хтось доніс на нього, прийшли райці, і в полковому суді йому наказали піч розкидати й виплатити штраф сто рублів за посміяння над царським символом. У своєму листі на ім’я гетьмана Ворочок писав, що кахлі він купив на ярмарку в московіта, там було багато таких кахель. І ось Ворочок якось прибився на гетьманський двір. Там саме носили до покоїв якісь шафи, Ворочок підпер одну плечем і зайшов до коридору. Але далі – зась. У кінці коридору стояв вартовий, шафу понесли без нього. Він притулився в кутку, де висіли дорожні плащі та киреї, і, обезнадіявшись добитись до гетьмана, підсунув своє клопотання під двері. Потупавши трохи, злякавшись, вирішив дременути, і в цей час з-під того боку дверей висунувся аркушик. Він ухопив його. Там було написано: «Генеральному судді, видати ордер: штраф не платити, піч не руйнувати, в орлів позрубувати голови. Граф Розумовський». Кирило розумів безглуздість рішення полкового суду, але всі боялися, царська канцелярія діяла, отож і генеральний суд залишив рішення без змін. В генеральному суді дивувалися дивом, як це сотник зумів так швидко добитись до гетьмана, ще вранці він оббивав пороги суду. А радий сотник їхав лісом, обмахувався од мошви зламаною горіховою гіллякою й посміхався у руді вуса.

Того дня гетьман видав універсал: скарги приймати й розглядати без затримки, для цього виділити двох підсудків.

Розділ тринадцятий

Єлизавета стояла в церкві й дивилась на образ Божої Матері, вона тільки раз подивилася на труну, в якій лежав Василь Тализін, і одразу відвела погляд: боялася, що покійник їй присниться. Василь – самогубець, він кинувся з містка в канал, коли був відкритий шлюз і там бурунила вода, його витягли вже мертвим, самогубців не можна відспівувати і ховати на кладовищі, але Єлизавета сказала, що парубок упав з містка, і його відспівували, як і всіх інших християн. Єлизавета почувалася трішки винуватою у його загибелі. Василь працював підручним золотаря. Єлизавета, коли заходила до золотаря, то одразу бачила великі голубі ніякові очі парубка – він закохався в камеристочку Палазю, закохався безнадійно, Палазя стоїть у церкві на обідні, а він не зводить з неї очей. Єлизавета віддала Палазю за лікаря, вона любила віддавати фрейлін, камеристок і навіть простих служниць заміж, сама одягала їх під вінець і роздягала перед тим, як мають лягти в шлюбну постіль, а тоді ще й дослухалася під дверима першого тонкого скрику. Василь не зводив з Палазі погляду, і коли вже вона стояла на обідні в церкві поруч з чоловіком. Лікар був кощавий, вирячкуватий, з довгими, як у мавпи, руками, він теж давно запримітив той Василів погляд і помщався на Палазі: повернувшись із церкви, одразу брав її, брав грубо, в принизливій позі, здебільшого ззаду, ще й щипав.

Єлизавета вийшла з церкви, прийшла до палацу, зайшла до свого кабінету. Сиділа, втупившись поглядом у вікно. Думала: що воно таке – кохання, адже Палазя не красуня, така собі, а Василь хлопець гарний, чорночубий, голубоокий, широкоплечий. А чи її, Єлизавету, любив коли-небудь хтось отак? Ні. Вона сама підбирала собі коханців: на рік, на півроку, на місяць, на один раз. Зайшов Олексій, сів на стілець поруч. Він завжди тонко вловлює її настрій. Поклав свою руку на її. Яка це була рука: впевнена, заспокійлива, добра, ласкава. І враз їй засвітилося в грудях: чому ж її любив і, мабуть, любить і досі оцей чоловік? Любив не якоюсь шаленою любов’ю, а любов’ю тихою, ніжною, м’якою, теплою. Вона повернула голову й зустрілася з ним поглядом. В його очах світився вогник співчуття. Але вона неправильно прочитала його, їй захотілося одразу віддатись йому. Вона повела його в діамантову кімнату, куди вхід був усім суворо заборонений. Кохалися на дивані-отоманці в незручній позі – диванчик був куций. Полум’я з трисвічника всіма кольорами грало на самоцвітах.

Єлизавета зайшла до приймальні, і їй одразу впав у око постачальник заморського краму та коштовностей, вона ступила до нього; це ж він прийшов запропонувати якісь новинки, він же простягав їй назустріч руки з неоплаченими чеками. З несподіванки вона аж відсахнулася. Її заступив від кредитора начальник гардеробу Чеглоков, почав виштовхувати постачальника за двері. Імператриця спаленіла, швидко пішла до кабінету, в якомусь тумані почала відчиняти й зачиняти шухляди столу. І враз – асигнації. Чотириста рублів. Подзвонила в дзвінок, наказала покликати Чеглокова. Дала йому гроші:

– Піди наздожени, а то він більше нічого не дасть. А гроші мені віддаси через місяць.

В державній касі – жодної копійки. Блискучий двір, карети з дзеркалами в шпицях, діаманти, а на вулицях люди в дранті, схожі на звірів, солдати у французьких мундирах, пуд хліба вартує двадцять шість копійок, а пляшка шампанського руб п’ятдесят, на столах у вельмож щодня виноград і персики – по ці заморські фрукти їздять поштовими дорогами до Астрахані й Києва – та стоїть шампанське, а на столах у бідноти немає хліба. Врешті імператриця видала указ проти розкоші, суворо регламентувалося, за яку ціну якому класу дозволено купувати шовк (першому не вище чотирьох рублів, нижнім заборонено зовсім, мереживо – не більше чотирьох пальців завширшки), але коштів у казну це не принесло. На двір видатки не зменшувалися. Щоправда, трохи причепурили Петербург, поклали набережні на рукава Неви, з’єднали мостами з центром Васильєвський і Аптекарський острови. Великі недоплати в казну сталися через повернення монастирям забраних у них маєтностей, а також заборону постою війська в них, йшла війна, і монастирі не брали до себе поранених, ті лежали просто на вулицях. Імператриця особливо опікувалася своїм двором і церквою, видала навіть указ саджати на ланцюг тих, хто розмовляє в церкві, – дворян садити на шовкові шнурки. Єлизавета, дарма що підупала здоров’ям, і далі з вечора до рання витанцьовувала на балах, влаштовувала маскаради та всілякі ігрища. Така двоїста була її душа. Розпуста при дворі цвіла пишним квітом, проти неї ж імператриця видала цілий ряд указів. Особливо розгнівило Єлизавету, що в самому Петербурзі, просто в неї під носом, на Вознесенській, якась Дрезденша зняла дім, там розлучені жінки та звабливі дівиці влаштовували інтимні побачення з офіцерами гвардії та професорами Академії. Офіцери викрали дружину у якогось гренадера, її купив поет-академік Тредіяковський і не хотів віддавати, віддав тільки після втручання імператриці. Розправу над Дрезденшою чинили батогом, так само й над слугами, з допомогою яких поміщик зґвалтував кріпачку. Спочатку Єлизавета присудила йому одружитись, а потім поміняла цей присуд на інший: щоб заплатив двісті рублів.

Імператриця повернулася з лейб-компанії, де піднімали келихи за тих, хто отримав вищі звання. Була в гвардійському капітанському мундирі, вона взагалі любила одягатися в чоловіче, особливо військове. Щоправда, Єлизавета розповніла, мундир тиснув, він трохи не тріщав на попі, яка в мундирі видавалася ще більшою, і, однак, усе такою ж звабливою. Це особливо відчували обидва фаворити – колишній, Олексій Розумовський, і нинішній, Іван Шувалов. У погляді Івана світилася втомлена хтивість, Розумовського – прихильне замилування, чоловічо-батьківське. На столі в Єлизавети, як і завжди, лежала гора паперів, які вимагали невідкладного розгляду. Розмовляла про щойно відкриті університети та гімназії, семінаристами яких мали поповнюватися університети. Академія зміцніла, з’явилися свої академіки: Ломоносов, Тредіяковський, Котельников, Козицький, Розумовський, Сазонов, одначе для університетів потрібно було запросити чимало вчителів з-за кордону, надто вправних у прикладних науках: у хімії, фізиці, географії. Московська слов’яно-греко-латинська академія готувала тільки священиків, там навчались ченці, вихідці з монастирів давньої Московії, які самі нічого не знали. Запросили кількох чоловік з Київо-Могилянської академії, але того було мало. Все впиралось у відсутність грошей. На минулому тижні на гімназії було додатково виділено шість тисяч рублів, але Єлизавета тут же забрала їх назад – на два кольє. Сперечалися, яких і звідки вчителів запрошувати.

– Нам потрібно німців, – говорив Іван Шувалов, який останнім часом пильно опікувався Академією. – Скрізь у Європі панує німецька наука. Ось Фрідріх, він увів спеціальні курси фізики навіть у кадетських корпусах.

– А по-якому Фрідріх розмовляє і пише? – примружила свої гарні очі Єлизавета. – Германія є ученицею Франції. Один Вольтер чого вартий.

– То ж його й прогнали з Франції, – відповів Шувалов.

– А він переступає через усі кордони, – підтримав імператрицю Петро Шувалов, брат фаворита, який правив Сенатом. – А ще ж Расін, Буало.

Єлизавета повернула голову до Розумовського.