Розділ «Червень»

– Що ж робити? Хоч би інші діти були, як діти! А то ти – теж! Ти – теж! – закричав він тепер вже на доньку. – Ти теж до добра не доведеш – з твоїм ідіотським українством! Ти теж стаєш на дорогу зради вітчизни!

Марина огризнулась зухвало:

– А що ж – краще бути такою, як твої сини? Як ця нюня, – вона вказала на Ростислава. – Раз за життя він вчинив як мужчина, а тепер не знає, куди заховатись! Чи – як цей архаровець, що ладний залити кров'ю свій рідний народ і навіть маму свою – я певна, коли б була жива мама, – убив би її за те, що співала біля його колиски українських пісень!

Мариною вже трусила справжня істерика:

– Ви всі – виродки! Чорносотенці! Контрреволюціонери!..

Старий лікар Гервазій Оникійович Драгомирецький похилив голову на долоні і тихо заплакав: сльози скрапували з його очей просто на скатертину – плюшову з шовковою сіткою, яку вишивала власними руками покійна пані Драгомирецька… Що його робити? Що чинити? Як взагалі далі жити на світі? Троє було в нього дітей, і всі – вийшли такі різні. А він сам – сам він теж… різний. Коли покласти руку на серце, то Ростислав – по суті – вчинив, мабуть, достойно. Але ж має рацію і Олександр: офіцер повинен виконувати наказ і віддати життя за батьківщину. Тільки ж вірно каже й Маринка: все те, що неначе правильне, по суті – нелюдське… Яке прокляте настало життя!.. Революція, контрреволюція, патріотизм, інтернаціоналізм! Українська нація, російська великодержавність, мати-Росія, ненька-Україна! Партії, програми, ще й – класова боротьба! Господи, Боже мій! Класової боротьби, вже даруйте, він допустити не згодний!.. Але ж що чинити тепер? І що буде далі? В Росії – двовладдя, на Україні – безладдя, а в родині Драгомирецьких – цілковитий бедлам! Дайте ж Гервазієві Оникійовичу нарешті спокій: він тільки лікар, чуєте – лікар, і його справа лікувати людей і виривати їх з пазурів передчасної смерті!

– Батьку! – суворо сказала Марина. – Де твій старий піджак і сині штани? Ти знову їх кудись запроторив! Скільки раз я казала тобі, щоб не розкидався з своїми штанами, а вішав все в гардероб! Нехай Ростислав швидше переодягається і зникає геть: на світі не одне місто – Київ…

Марина спинилась посеред кімнати, серед розгардіяшу, і люто блиснула очима на молодшого брата:

– Тільки нехай цей паршивець не знає, де подінеться Ростислав! Чуєш, батьку? Жодним словом не прохопись перед цим занюханим кокаїністом! Він здатний виказати на рідного брата і зашморгнути йому мотузку на шиї!..

Доктор Драгомирецький знову вхопився за голову:

– Марино! Опам'ятайся! Що за слова «паршивець», «занюханий»! Ти ж закінчила гімназію! І що ти пропонуєш? А – вітчизна? А – присяга? А – комендантські патрулі, які нишпорять по місту й виловлюють дезертирів?…

10

Більшовицька демонстрація тим часом вийшла на Думський майдан.

Групи юнкерів зразу кинулись до транспарантів «Геть війну!» та «Владу – Радам!» Вони замірялись пошматувати ці гасла. Свист, лемент, тюкання вибухли на тротуарах.

З лав демонстрантів почувся наказ з мегафона:

– Спокійно, товариші! Не відповідати на провокацію! Авіапарківці та арсенальці – вперед!

Це порядкував Іванов. Так домовлено наперед: якщо буде напад, солдати авіапарку та арсенальці виходять у голову колони, беруться міцно під руки і стримують удар юрби.

Тепер транспаранти «Геть війну!» та «Владу – Радам!» опинились у центрі демонстрації, за численними й міцними шеренгами солдатів та робітників.

– Ви й досі вірите, що буржуазна революція може перемінитись на соціалістичну мирним шляхом? – гостро запитав Іванов в Євгенії Бош.

– Ні, тепер я думаю навпаки: ми мусимо повстати…