TextBook Втім, він таки збігав до сусідів і подзвонив по телефону в штаб: викликав сина Олексашу – рятувати рідного брата.
Поручик Драгомирецький Олександр прикотив на штабному сестровозі, і от він теж був уже тут: переляканий, блідий, і очі блискали, як у загнаного звіра, – не холодним блиском від кокаїну, а натуральним гарячим огнем: що ж тепер буде, адже відповідальність за брата впаде і на нього?
– Ти – мерзотник! – тільки й сказав він братові. – Я мушу викликати тебе на дуель!
В цю хвилину пришила Марина: демонстрація закінчилась, і вона прибігла, збуджена, додому.
– Донечко! – зустрів її на порозі Гервазій Оникійович і патетично заключив у батьківські обійми. – Пожалій свого батька: в нього син – Мясоедов, Сухомлинов, Распутін…
Поява жіночого начала серед цієї чоловічої трагедії була такою проймаючою, що старий доктор схлипнув. Всі сили благородного обурення і священного гніву були розбурхані в його душі. І так же було шкода себе самого: виховав, довів до пуття, і от…
А головне – абсолютна безвихідь: що ж його тепер робити?
Офіцер Ростислав Драгомирецький – державний злочинець, але ж він – таки син…
Тимчасового уряду доктор Драгомирецький, правда, не похваляв, але ж зраду вітчизні він також не міг схвалити! Він, звичайно, був проти цієї ідіотської, злочинної війни, але ж не міг він, син своєї батьківщини, бути – пораженцем!
– Що ж робити? – репетував Гервазій Оникійович, спиняючись перед Ростиславом і потрясаючи кулаками, – що ми будемо тепер робити? Я тебе питаю, негіднику?
Був би його син Ростислав малим хлопцем, він просто спустив би йому штани і всипав гарячих. Але ж цьому оболтусові було двадцять три роки, та й тілесного покарання доктор Драгомирецький взагалі не визнавав.
Ростислав сказав тихо й понуро, і це було, власне, перше розумне слово від нього:
– Олександр… дай мені твій браунінг… я свій загубив ще там… на позиціях…
– Навіщо тобі цей ідіотський браунінг? – залементував старий батько.
– Виходу нема… – так само понуро мовив Ростислав. Марина кинулася до брата й обійняла його.
– Ростику! Милий… любий… нещасний! Що ти!
Ростислав відхилився від сестри, в оці його блиснула сльоза:
– Не треба, Маринко… Лиши мене… Я – паскуда. Мене не треба жаліти.
Але сестра горнулась до нього, голубила, обливала своїми слізьми його заслізене, в брудних патьоках, лице.
Олександр гарикнув з свого кутка:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мир хатам, війна палацам [Серія:"Історія України в романах"]» автора Смолич Ю.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Червень“ на сторінці 54. Приємного читання.