Розділ «Квітень, 2»

Смеркало. На київські вулиці спадали вечірні сутінки, і демонстранти несли в руках смолоскипи – палиці з клоччям на кінці, умоченим в гас чи мазут і підпаленим від газокалильних ліхтарів на околицях. Вони спалахували і примеркали, ці примітивні факели, і все довкола – стіни будинків, крони дерев понад вулицями, самий брук під ногами, – все огнисто мерехтіло, спалахувало і примеркало, і знову спалахувало багрянистими відблисками тремтливого вогню. І в цій багрянистій заграві рясні білі свічі каштанів враз червоніли, і живим вогнем – теж неначе спалахуючи та примеркаючи – майоріли червоні прапори і транспаранти під рожевим каштановим цвітом. Написано на транспарантах було:

– Геть війну! Ганьба тому, хто підніме зброю на нас!

І демонстранти співали:

Вихри враждебные веют над нами,

Темные силы нас злобно гнетут…

Грушевський дивився крізь широке вікно на вулицю – і раптом йому стало недобре.

Там, за вікном на вулиці, перед його зором кипіло і вирувало: проходили мерехтливими тінями юрби людей, гукали і співали тисячі голосів, – і все зливалось у суцільний гомін, гамір, галас, ґвалт, а над усім спалахувала і примеркала, і знову спалахувала червона заграва. Це було моторошне видовище і слуховище. І якісь моторошні, хоча відразу й не усвідомлені до кінця, образи неначе пливли й колихались перед внутрішнім зором Грушевського, а з глибини пам'яті зринали якісь – теж ще не осмислені – асоціації.

…Пахло чадом, ні – гаром, валували пси, ні – здіймала ревище череда, ні – котився рев багатотисячного натовпу, і ці білі суцвіття каштанів, що засвічувались червоним – тож сніг, що враз ставав кривавим, – як погане знамення, як тяжкий кошмар, як фантасмагорія. Ах так! То ж і справді було! Було – у грудневу ніч тисяча дев'ятсот п'ятого року.

Палали маєтки Залевської – під Княжичами, Музичами і Горбовичами, палав маєток Терещенків під Шпитьками, палав Родзянко за Бучею, Бруховецький у Білгородці, Юзефович біля Северинівки, Хитрово в Боярці… Селяни вимагали землі, а не діставши, – палили…

А Михайло Сергійович стояв отак біля вікна, заховавшись за штору, у себе в Китаєві, в будинку над ставком, – тоді ще велика київська кам'яниця не була виведена, – і завмирав серцем, і холонув душею, і тремтів увесь з голови до ніг. І думав, і міркував, і вагався, і катувався – спалять чи не спалять?… Власне, і палити не було чого. Хіба він, Грушевський, був поміщик, пан? Того «маєтку» – раптом кілька десятин обсівних, як у звичайного хуторянина, ну ще овочевий сад, ну ще ті городи, ті теплиці, парники, плантації з полуницями, обора, комора… Так, так, камора! Справжня італійська камора, французькі санкюлоти – на православну українську голову! Ціла банда якогось Соловйова, солов'я-розбійника, в чернігівських, за Десною, борах! А можуть спалити й свої – китаївські, голосіївські, корчуватські, мишоловські… Так, так, зовсім як у мишоловці! Спалили ж такого ж – теж хуторянина, якихось півста десятин у броварських лісах, зовсім близько, через Дніпро, – щирого приятеля Михайла Сергійовича, німця-українця, поміщика Фогенполя… Так спалять чи не спалять, господи пронеси!

Не спалили, обійшлось…

Отоді ж, зразу, з того переляку, і ліквідував Михайло Сергійович усе, що було, залишив тільки самий будинок замість дачі, – і всі гроші, сто тисяч, як одна копієчка, вклав у будівництво нового – третього – великого, на п'ять поверхів, будинку в Києві. В місті, знаєте, воно безпечніше – поліцаї, жандарми, козаки, сам губернатор, хоча й україножер, а все ж таки на чолі порядку, на сторожі священних законів власності і таке інше…

Господи! Невже ж знову таке? Невже й тепер повториться лихоліття дев'ятсот п'ятого року? Невже знову – після революції, коли вже й свобода вийшла, коли зайшло навіть на національне відродження – знову виникнуть заворушення, вчиняться заколоти, розбій? І – від кого? Від українських селян, яких він, найавторитетніший історик України, стараннями цілого життя виставляв як гегемона української нації!

Ні, ні! То ж – не вони, то ж оті покручі, перекинчики, ренегати, пролетарі без роду і племені, яким, крім кайданів, нічого й губити!

І ніколи, ніколи не простить професор Михайло Сергійович Грушевський письменникові Михайлові Михайловичу Коцюбинському – нехай і видатному, нічого не скажеш, нехай навіть українському, – що оспівав він у своєму, нехай і талановитому, творі «Фата моргана» отих розбишак-мужичків! Не простить і не простив. Коли Коцюбинського вже доконували сухоти і хвороба серця – не дав своєї згоди голова українського «запомогового товариства», професор Грушевський, на те, щоб видати Коцюбинському позичкою п'ятсот карбованців для поїздки на лікування в Крим чи Італію. Сухоти і серце, певна річ, – дуже зле, але ж нехай не оспівує анархістичних, руїнницьких, аморальних домагань розбещеної мужви – забрати землю в дбайливців і поділити між гольтіпаками… Від сухот та хвороби серця Михайло Михайлович і помер. Але ж, хто знає, може, і його безбожна «Фата моргана» – ця проповідь класової боротьби і в українському народі – теж спричинилася до того, що й далі бушує та безчинствує мужва… Он у Василькові, в Юзефівці, в Григорівні, в Бородянці…

А Невським проспектом у Петрограді в цей час марширував сто вісімдесятий піший полк, щойно укомплектований на Україні, на Чернігівщині, в місцях, оспіваних у «Фата моргана» Михайлом Коцюбинським, і ніс прапори з написами «Геть війну! Земля – селянам, фабрики – робітникам!». На чолі полку йшов голова його військового комітету – син Михайла Коцюбинського, Коцюбинський Юрій, член партії більшовиків, активіст петроградської військової організації.

А в Києві – Володимирською вулицею – демонстранти теж несли транспаранти «Геть війну! Земля – селянам, фабрики – робітникам!» І зараз, в стихійній демонстрації під цими транспарантами, перемішались і пішли разом усі ті, хто вранці маніфестували нарізно. Йшов хор матросів Дніпровської флотилії і співав «Шалійте, шалійте, скажені кати». Йшли залізничники, і поміж них Боженко, – із прапором «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Йшли робітники заводів і з Подолу, і з Шулявки, і з Деміївки, і з Печерська. Колону печерських очолювали арсенальні, і поміж них – Іванов, Фіалек – більшовики, йшли й Іван Бриль з Максимом Колибердою – позапартійні прихильники соціал-демократії, йшла і печерська робітнича «Просвіта», і заспів виводили молодики Данило Бриль, Харитон Києнко та Флегонт Босняцький під орудою студентки Марини Драгомирецької. А далі йшли робітники і службовці міського району – кравці, пекарі, ремісники, конторники, аптекарі, продавці… І вони співали різних пісень – російських, польських, єврейських, українських.

Йшов народ України.

На розі Бібіковського бульвару до демонстрації робітників і службовців приєдналась колона солдатів без зброї, – її вітали могутнім радісним «ура». Київська округа була прифронтова, в Києві діяв стан облоги – вийти із зброєю в руках військові частини могли тільки на виконання бойової операції. Але солдати вишили не для бою, а – вимагати миру! І це не була якась частина, це були солдати різних частин, відпускники, яким пощастило дістати сьогодні до вечора «увольнительную». В колоні були піхотинці, кавалеристи, артилеристи, авіатори, іскровики, понтонери, – солдати різних частин і різного роду військ. Але вони вишикувались в одну колону і підняли над шеренгою транспарант:

«Мир без анексій і контрибуцій!»