Розділ «Квітень, 2»

Шофер включив мотор, штабс-капітан сів поруч з шофером, поручики – позаду, і автомобіль рушив слідом за каретою. Офіцерам для особливих доручень при командуючому наказано особисто приставити крамольного митрополита-в'язня на вокзал, особисто посадити його в поїзд Київ – Петроград і залишити вокзал лише після того, як поїзд зникне з очей.

Коли авто сіпнуло на швидкості, поручик Драгомирецький аж завалився навзнак. В натовпі на тротуарі засміялись. Це кинуло п'яного поручика в сказ. Вирівнявшись, він посварився кулаком на людей і загорлав:

– Сепаратисти! Мазепинці! Украйонці!.. Ще не вмерла Україна, але вмерти мусить! Скоро, братики-хохли, вам обріжем вуса…

Натовп відсахнувся, а поручик, осатанівши, вже розмахував пістолетом, забувши вийняти його з кобури.

– Олексашко, дурак! Облиш! – роздратовано гукнув на нього Петров. – Що за ідіотизм? І це ж – чорносотенство!..

Та кокаїн почав діяти, і поручик Драгомирецький вже впав у наркотичний екстаз. Автомобіль котив до вокзалу, а доблесний син доктора Драгомирецького, рідний брат активної діячки української «Просвіти» студентки Марини Драгомирецької, – розмахував кашкетом в одній руці та кобурою пістолета у другій і репетував, як недорізаний.

– Ура! Вів! Гох! Банзай! Гоп, мої гречаники! Малороси мало росли, та забагато виросли! Амба! К стєнкє! В розході…

Петров марно тягнув його за поли френча та галіфе.

Боголєпов-Южин флегматично кинув через плече:

– Поручик Петров, дайте поручику Драгомирецькому в морду!

2

А професор Грушевський стояв у цей час у вікні свого кабінету і всіма фібрами душі ненавидів Росію.

– Ага! – Грушевський запихав бороду собі мало не в горлянку, неначе хотів задавити там якогось біса, що сидів усередині, в ньому самому. – Ага! Ви скажете зараз, що Україну гнітили деспоти і тирани, царі та імператори? Таки ні! Маєте ось тепер вашу «революційну» Росію, де на чолі «революційного» уряду стоїть «революційна» партія конституційних демократів. Годі! З цією партією покінчено! Професор Грушевський прихилявся до неї, коли ця партія була проти абсолютизму. Тепер Грушевський очолить партію есерів. Що? Керенський теж очолює партію есерів? Але ж Керенський очолює партію російських, великодержавних есерів, а Грушевський очолить партію українських, національно-свідомих есерів. Цей чортів митрополит таки має рацію: російська великодержавницька політика завжди розпалює націоналістичні настрої серед українців, а Центральній Раді це тільки на користь. Бо національно-свідомій «еліті» від того тільки легше повести за собою народ.

Ах так – народ!

А що таке, власне, – народ? Соціологічний термін чи тільки побутовий вираз?

Змалку ще маленькому Мишкові Грушевському татко з мамою завжди пояснювали, що народ – це прості люди: двірники, покоївки, фурмани, ну і, звичайно, селяни, з яких і з'являються всі ці фурмани, покоївки та двірники. Грушевського, коли він був ще малим Мишком і приїздив влітку на дачу в Китаїв під Києвом, навіть тягло до цих простих людей, селян: від них так смачно пахло житнім хлібом, невживаним вдома, а від жінок – теплим молоком. І пісень вони співали таких гарних, зворушливих – про кохання та гірку долю… Від теплого молока та пісень, власне, все воно й почалося – гімназичне українофільство, студентське українство, професорське українознавство. Так воно і пішло: нація, визволення нації, відродження нації, – раніше – козацької, а тепер – селянської, якій, проте, так гарно було б знову вбратись у старовинні, живописні козацькі шати… Ах, так! В народі ще є робітники. Ті, що роблять біля машин, – по млинах, у ґуральнях, на цукроварнях. Але, прошу, – які ж це робітники? Це знову ті ж таки селяни, які через злидні подались на заробітки, а мріють тільки одним: повернутись додому, придбати земельки, сіяти жито й пасти корів, Є, правда, ще й робітники на великих металургійних заводах, у шахтах та копальнях, – вони печуться біля всяких там домен, довбають кайлами вугілля, повзають на животі, тягнучи за собою санчата з породою. Цих робітників Грушевський бачив на картинках – у різних спеціальних виданнях. Але ж, бійтеся бога, – хіба то український народ? Доведено вже – й іншими авторитетами, і самим професором історії Грушевським насамперед, що ці робітники – зайди: кацапи, татари і всякий інший набрід. Або й з українського села, тільки ж – перевертні: вдягнуть російську косоворотку, взують російські сапоги на рипах, візьмуть у руки російську гармошку, нажлуктяться російської водки – і цвенькати починають по-кацапському! Навіть співають вже не думу про Морозенка, а пісню про Стеньку Разіна і танцюють не українського гопака, а російського трепака. Перекинчики, ренегати – пролетаріат без роду і племені, якому «кроме цепей, неча терять…» Цю покруч, цей виплід підступного зросійщення, – нехай любісінько забирають собі російські великодержавники. Український селянин – не перебендя, заробітчанин, а той, що сидить на своїй землі і міцно держиться за свою власну земельку, – народить собі нових українських людей, яким національна українська держава потрібна, щоб боронити їх власність, щоб побільшувати їх власність, щоб багатіти їм – мужицькій нації, нації міцних на власній землі мужичків… Нехай собі німці, французи, англійці як хочуть, як знають, – нехай у них буде і буржуазія і пролетаріат, але на Україні, силою історичних обставин, має бути тільки нація і ніяких соціальних класів! Діксі! Українського пролетаріату нема…

Професор Грушевський ненавидів Росію, дивився крізь вікно на вулицю і чмихав – то сердито на російське великодержавництво, то з задоволенням і зловтіхою – бо ж великодержавницька політика ллє воду на млин милого його серцю українського націоналізму.

3

А вулицею якраз ішов пролетаріат.

Сьогодні – погожого весняного дня – трудовий народ відсвяткував день Першого травня, свято солідарності трудящих – і пройшов вулицями веселою маніфестацією.