Розділ «Квітень, 2»

– Перепрошую, пане професоре! – втомлено спинив Грушевського Шептицький. – Всі ці діяння противні Закону Божому і людським законам, чинним у цілому цивілізованому світі. Для того й створюємо нашу державу чимдуж, щоб не допустити на нашій землі революційної анархії!

– Але ж доки державу створимо…

– Доти, – безцеремонно перебив Шептицький, – за стан на Україні відповідає Тимчасовий уряд: то вже його халепа! Але діє Тимчасовий уряд щодо цього цілком слушно: до Установчих зборів – жодних змін, а Установчі збори… мають підтвердити, що закон власності на землю непорушний. – Шептицький раптом урвав. – Але, пане професоре, якщо я не обмилився, слухавши, ви згадали про безчинства в селі Бородянці, отже, в маєтку графа Шембека? Це мене непокоїть…

– Мене теж! – буркнув Грушевський. – Щоправда, менше, як в інших випадках. Шембек – поляк, а неподобства чиняться і на землях українських господарів, еліти нашої нації, – в пана Терещенка, пана Ханенка, пана Григоренка, пана Скоропадського…

– Інтереси польських землевласників на Україні теж слід оборонити, – лагідно зауважив Шептицький. – Польська нація поруч із нами виборює свою національну незалежність…

Грушевський пирхнув.

– Крім того, – знову мрійливо додав Шептицький, – Бородянка – це спогад про мої юні роки. Поля, гаї, луки, річечка, вальдшнепи, кроншнепи, куріпки і… такі ладні дівчата були в Бородянці за моєї юнацької пори… Михаиле Сергійовичу! – вперше звернувся він до Грушевського інтимно і, за російським звичаєм, по батькові. – Зробіть ласку! Чи не можна одну сотню з щойно утвореного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького… надіслати на постій в Бородянку? Розумієте, присутність збройної сили…

В цей час двері розчинились, і до кабінету ввійшло троє офіцерів російської армії.

Обурене обличчя Софії Галечко, перелякані обличчя двох сановних святенниць визирали з-поза спин офіцерів.

– Що таке? В чому справа? Що трапилось? – загорлав Грушевський, в гніві зриваючись з місця.

Київські каштани зацвітають червоно

1

Це було надприродно, в кожному разі – надто несподівано, але це було таки так: не просивши дозволу, навіть не постукавши в двері, в кабінет ввійшли троє офіцерів, як були, з вулиці – не скинувши кашкетів, з шаблями, причепленими до портупей.

На якусь мить вони пристанули на порозі – щоб роздивитись по кімнаті, а тоді чітким військовим кроком рушили через кабінет до столу. Один з офіцерів, – очевидно, старший – йшов попереду, інші двоє трохи позаду. Три пари острог лагідно і дзвінко, але м'якота милозвучно, приглушені товстими килимами, брязкали на кожному їхньому кроці.

Шептицький повернув голову і скоса, через плече, дивився їм назустріч – спокійно і ледь зневажливо.

Не дійшовши трьох кроків до крісла, в якому сидів Шептицький, старший офіцер спинився, спинилися слідом за ним і двоє інших, два кроки позаду.

Грушевський стояв, ухопившися обома руками за край стола, і обличчя його наливалося кров'ю. Це було чорті-що! Це було безпрецедентне неподобство! Вдиратися отак до високої установи, яку він очолює! Неповага громадянських прав! Він зв'яжеться зараз з полковником Оберучевим – і нехай не нарікають на нього ці зухвалі хлопчаки! їм не минути гауптвахти, а то й висилки на позиції. Де панна Софія? Нехай ту ж мить зв'яжеться телефоном з командуючим округом!

Старший офіцер приклав пальці до дашка кашкета, адресуючи віддання військової шани до Грушевського.

– З наказу командуючого військовим округом, полковника Оберучева, – офіцер для особливо важливих доручень, штабс-капітан Боголєпов-Южин! – відрекомендувався він.

Хвацько одірвавши руку від кашкета, він чітко повернувся праворуч, мелодійно брязнувши острогами. Поворот був виконаний бездоганно, за всіма правилами армійської муштри та офіцерської елеганції. Тепер він стояв лицем до Шептицького.