Розділ «Голубі ешелони Повість»

Над далеким білим простором одноманітною повстиною туманився тихий день. Гурт селян, як у глибокій траншеї, розчищав колію від заносів. Білі кидки з лопат, мов голуби, злітали догори й безшумно спадали на пухкі ворохи снігу. Довкола панувала мертва тиша, хоч на станції теж топталися селяни в жовтих кожухах і драних свитках. Вони боязко підходили до гармат і, між іншим, питали:

– Чи не знову на німця?

– Вони, мабуть, самі за німця.

– А яка ваша армія?

Хлопець з сорочачими очима з нотками образи в голосі відповів:

– Вона така наша, як і ваша.

– Може, Петлюрина?

– Українська, а не Петлюрина.

– А гетьманова ж яка була? Каламутять людей, дармоїди. Старого прижиму, мабуть, шкода? Хоч би вас уже скоріше вигнали більшовики!

– А ти хіба не українець? Хай, значить, москаль панує!

– Воно, кажуть, і пан Родзянко українець, та не нам родич.

До них підійшов Кудря, апатично лузаючи насіння:

– Що, дядьки, набридло панів возити на своїх спинах?

– І вас з ними, – відказав той же селянин.

– Возитимете й далі, коли не порозумнішаєте.

Селянин од здивування навіть рота розкрив.

– Гарне діло, – сказав він уже в спину Кудрі.

Хлопець з сорочачими очима, мабуть, усе більше переконувався, що ідея реставрації колишніх гайдамацьких вольностей і козацьких звичаїв, у жертву яким він приніс свою молодість, свій запал, була підірвана остаточно і нікого вже не цікавила. Його армія була чужа для тих, чиїм ім'ям прикривалась. Вони чекали на армію, яка проганяла панів, роздавала селянам землю, а робітникам – фабрики й заводи. І чи ти будеш носити штани з матнею, чи в дудочку, то байдуже.

Він злісно подивився на селян і повернув назад до свого вагона, але по дорозі підійшов якось боком дядько, увесь ніби обложений зотлілою веретою, а не одягнений у свитку, і з надією запитав:

– А коли вже червоні прийдуть, синку?