Розділ «Голубі ешелони Повість»

Хлопець навіть зіщулився й бігом кинувся до ешелону. Команда телефоністів з Богинею на чолі, весело перегукуючись, ішла по стежці за станцію, де маячила на снігу сторожева хата. Кожен із них щось ніс під полою, намагаючись, щоб не було помітно.

Біля самого вагона нагнав його Лелека. Він озирнувся довкола й пошепки проговорив:

– Ну, а я все розказав Лец-Отаманову.

– Про що?

– Про наших бандитів і про те, як вони в Знам'янці забрали мануфактуру, і про оце сало, що знов хочуть його продавати, про всі їхні художества. Я більше не хочу терпіти. Ми будемо тут страждати, а вони, злодії, будуть наших батьків грабувати? Коли не звернуть уваги, я, я…

Голос його задрижав, і він хутко відвернувся.

– А що ж сотник? – запитав, теж хвилюючись, хлопець із сорочачими очима.

– Ну, що ж, каже: перевіримо, розберемось. А вони довідаються та ще кулю в спину нам всадять. Я не можу, я буду говорити з хлопцями. Раз так, так треба самим.

– Ану ходім ще до полковника.

– А полковникові болить хіба? Говорять же, що вагон граблів продав, а записку взяв, що ніби презентував для кооперації.

Із вагона висунувся слюсар Кудря у ватянці. Він, мабуть, чув їхню балачку, бо, коли вони рушили йти, гукнув:

– Гей, хлопці-молодці, ану зайдіть сюди. – Помітивши їхнє замішання, додав: – Та не бійтеся, я вам не сотник, з одного з вами тіста зліплений. Мобілізовані?

– Атож, – відказав Лелека. – Казали, проти гетьмана.

– Я теж, – додав другий.

– На цей гачок Петлюри вловили не одного з нас. Тут більше нікого немає. Сідайте! У ваш вагон не підкинули такої бомажки? – І він показав листівку, яка нагнала жаху на Лец-Отаманова. – А нам хтось підкинув.

– Мабуть, із другого ешелону, – сказав Лелека. – Нам теж. А що воно?

– Більшовицька прокламація, – сказав зневажливо хлопець у гімназичному кашкеті.

– Тебе Калембетом звати? – спитав Кудря.

– Калембет, а що?

– Якесь панське прізвище. Батько що робить?