Розділ «Голубі ешелони Повість»

– А там знов обдуриш?

– За онучу збивати бучу? Видно буде, – відказав Богиня. – А ти ще й досі тут? – крикнув він уже до Лелеки. – Ану, зараз мені поклич Маркіяна.

Лелека, озираючись на них, як на потайних собак, відійшов від вагона.

– Він на пероні гуляє з якоюсь марухою, – сказав довгоногий Смицький, – я зараз покличу. – І, ставши біля просвіту між вагонами, гукнув: – Гей, мальчонка, бігом сюди!

Старший розвідник Маркіян дзенькнув шпорами, віддав «честь» перед ущерть щасливою дівчиною і попід вагоном виліз на цей бік.

– Маркіяне, – сказав Богиня, – двоє коней, миттю! І тягни сюди Ваньку Шкета. А ти, жлоб, і досі слину пускаєш? – звернувся він уже до козака з сорочачими очима. – Пожди малость – і ти підучишся.

– Оце так робота, хлопці, не те що в Знам'янці. Животи будуть рвати від сміху. Ви тільки уявіть собі, коли його накриють…

Хлопець із сорочачими очима нічого не відказав. Він сидів на кулеметі і щось думав, наморщивши вузенького лоба. Може, перед ним розгорталися картини з романтичних описів Кащенка, а може, тільки мулили нові казенні чоботи, що сиділи, мов ступи, на його незграбних, як увесь він, ногах. Богиня підганяв хлопців:

– Ну-ну, гайда гайда! Ти, Маркіяне, будеш за старшину, а ти, Шкет, за ординарця, і сам не лізь; боже сохрани, а то я знаю тебе: зразу за манишку.

Шкет, із круглими вилицями, кирпатим носом і пересіченою бровою, хоч і без охоти, але погодився, і вони верхи на конях зникли услід за саньми.

Богиня підозріливо зазирнув по кутках під примістку, потім командирським тоном наказав козакові в гімназичному кашкеті нікуди не виходити і потяг телефоністів із собою до другого вагона:

– До Васьки, доки повернеться Маркіян.

– Гаразд! Чого носи повісили, хлопці, не дрейф, – сказав Береза, тупцяючи повз ешелон, – полковник сьогодні теж загнав цілий вагон граблів.

Вони зупинилися біля третіх дверей. Навколо чавуна кружком сиділи козаки.

– А що, хлопці?

– Лізь сюди. Кажуть, замирення скоро буде.

– Ну, доки буде замирення, – додав хтось із козаків, – так більшовики встигнуть ще такого дати чосу, що й додому не потрапиш.

– Ох і дають, ох і дають, – чухаючи потилицю, одказав літній уже козак. – Сказати б, намуштровані, а то ж прості робочі або наші ж, сільські. Так я вже такий, хоч би й додому.

– Набридло, дядьку Ничипоре, чи як?

– Та ну да! І абратно ж, кажуть, більшовики будуть землю давати.