Розділ «Голубі ешелони Повість»

Вони передали по одному п'ять важких лантухів, Богиня й Береза віднесли їх за глід на підводу.

На все це дивився сорочачими очима, повними прихованої злості, худорлявий козак, що сидів верхи на кулеметі. Він мовчав, аж доки вони не віднесли останнього лантуха, тоді, мало не зриваючись на сльози, проговорив:

– Навіщо це ви робите?

– А ти мовчи, – крутнув на нього своїм одним оком Кавуля. – Христос який знайшовся! Дай йому, Богиня, цукерку, а то наш гімназистик ще заплаче.

– Ось моя цукерка, – відказав Богиня, ляпнувши по кобурі. – Гайда!

Але їх зупинив обозний козак Лелека із рябим, мов гречаний млинець, видом:

– Куди це ви носите?

Богиня витяг наган, ткнув йому під самий ніс і запитав, зціпивши зуби:

– Нюхав?

Від несподіванки обозник витріщився й широко відкрив рота:

– І спитати вже не можна.

– Нюхав, питаю тебе, мать…? Так понюхаєш, коли писнеш хоч слово. Іди там коням хвости крути!

Козак з обозу, ніби від привиду, відступив назад, а Богиня з іншими трьома телефоністами зник за глодом.

Хлопець, якого зневажливо називали гімназистом, визирнув із вагона й плаксиво сказав:

– Слухай, Лелеко, вони продають наше сало. Що ж це робиться?

– А чому ж ти мовчиш? Чому ж ти не заявив полковникові?

– А ти нюхав револьвер? Сьогодні зранку Чижик тільки шматок сала потяг у них, так і то мало до смерті не вбили. Я перейду до іншого вагона, я не можу з ними.

Лелека замислився:

– Вагон не допоможе. – Нарешті на його селянському обличчі відбилося рішення: – Знаєш, що треба зробити?

Але із-за глоду знову показались усі четверо телефоністів. Богиня щось хутко ховав у пазуху своєї бекеші. Кавуля, вертячи своїм єдиним оком, тримав його за рукав і сердито бурмотів: