Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Ну ти, гільдія дохла, скоріше там дибай!

Третій пасажир, засапаний, нарешті знову впав на сани.

– Мало дух не виперло, – сказав він, утираючи рукавом піт. – Сердитий! Мабуть, із тих, що ломакою підганяють нашого брата в атаку.

– А вашого брата багато на війні?

– Навіщо гнатися за смертю, коли вона й сама не мине. У нас був один такий… А що то за цяця?

– Взявся в боки та й дума, що пан, – сказав Береза. – Ти з підводою останься поки що за посадкою.

Сани залишилися за кущами глоду, а козаки, озираючись, підійшли до червоного вагона з написом: «8 лошадей, 40 человек». У ньому були відсунені двері й на зроблених із нетесаних дошок примісгках сиділи, спустивши ноги, козаки. Посередині вагона дихав смородом чавун, а поруч, мов рогатий жук, стояв кулемет «максим».

– Кавуля, ти тут? – запитав Береза.

Замість відповіді, рябий, з одним оком козак вилаявся з примістки й чвиркнув на розпечений чавун.

– Ну, ходімте. А де Смицький?

– А де вас і досі носили чорти? – запитала з темного кутка з-під шинелі патлата голова. З другого кінця випирали довгі й худі ноги.

– А сім верстов – це тобі що? Бунчужного бачили?

– У задньому вагоні щось вичитують, і баба ота вчорашня. Ух, брат, практикантка, видно!

– Про що вони читають?

– Ти не крути хвостом. Куди заховав матерію?

– От іще зануда. Кажу ж, віддам.

– Яку частину? – сказав похмуро Кавуля. – Доки не скажеш, і кроку не зроблю.

– Песиголовець ти після цього… Мабуть, жижки затіпались. Не хочете – не треба!

Триповерхова лайка, певне, переконала козаків, бо обидва вони вилізли до дверей.

– Ну, гляди ж, – казав Кавуля, – я тобі не Лелека, якого можна лякати шпалером. Тримай!