Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Самі вони бандити!

– Їх нікому судити, голубчику. А доки Петлюра буде в Директорії, не хочуть підписувати умови. Ну не харцизи? А третього так просто щоб коліном з Директорії. Надто, кажуть, Бахусові уклоняється. Що й казати, пан Андрієвський таки козацького роду: п'є горілочку, як воду.

За кожною новою фразою Загнибіда дряпав короткими пальцями або потилицю, або живіт, ніби вигрібав із цих місць свої мислі.

– Не знаю, панове, як ви, – продовжував він, орудуючи вже обома руками, – а я вважаю, що це вже недалеко і до втручання в наші внутрішні справи.

– Та ви, пане Загнибіда, маєте аналітичний розум, – сказав редактор, лукаво підморгнувши до професора.

– А ви думали. Загнибіду не проведеш. Це так і список членів Директорії захочуть, щоб їм подавали на затвердження.

– Так це ж їхня перша вимога.

– О, чуєте? Я ж кажу, що вже й до втручання недалеко.

– А як відносно добровольців?

– От і про добровольців, і про поляків. В одну душу, щоб ми склали з ними угоду, а за це вони, мовляв, постачать нам амуніцію для армії. Аж на триста тисяч армії! Тільки бийте більшовиків, кажуть. Що ж, добре. На це можна згодитись. Погано, правда, що під їхнім командуванням і разом з нашими новими союзниками. Ну, це ще не так страшно, а от щоб ми просувалися посередині між поляками й добровольцями – це вже гірше, позаяк свою власть ми можемо наставляти тільки там, де пройде наша армія.

– Поляки, звичайно, підуть по Правобережжю, – вставив професор. – Од можа до можа.

– Так воно й буде, а добровольці – мабуть, через Донбас.

– А нам нехай залишається Золотоноша й Глухів? – спитала, нахмуривши брови, Ніна Георгіївна.

– Виходить!

– І ви гадаєте, що Директорія піде на такі умови?

– Дія, пані, обумовлюється завжди становищем, – озвався професор. – Та більшовики вже розголосили, так що це не є вже таємниця. Попередня угода уже з місяць як підписана з командуванням союзників і денікінців. А зараз ви самі бачите, яке створилось становище, треба на все йти, щоб урятувати Київ.

– Чому?

– А де ми візьмемо кулемети, гармати, навіть звичайні рушниці? Тільки в Антанти. Вони це добре розуміють, ну й зволікають, щоб більше виторгувати.

– А коли вони нарешті визнають уряд УНР? – спитав Лец-Отаманів, якого ця дипломатична гра починала дратувати.

– З цим вони не дуже поспішають. Давай їм контроль. Контроль над фінансами, над залізницями. Ми досі не погоджувались.