Розділ «Голубі ешелони Повість»

– І надаремно! За право називатися європейцями треба платити, – буркнув Лец-Отаманів.

– О, і я так кажу, – підхопив Загнибіда. – Нічого страшного. Років п'ять-десять покрекче Україна, а там дивись, добалакаємось з турками чи зі шведами, як робили колись гетьмани Дорошенко чи Мазепа, і коліном мусью.

– Україна, панове, найкраща база для наступу на Москву, найкраще забезпечення флангу і тилу Донської і Добровольчої армій. Ми ж добре розуміємо, що для Антанти особливо важливо заручитися співробітництвом з Україною. Треба бути дурнями, щоб продешевити.

– Зате, коли б підписали умову, зразу б, матері його біс, одержали б аж два мандати до Ліги націй. А там уже стоїть питання про визнання нас.

– Ще тільки визнання? – здивувався Лец-Отаманів. – А чому ж у газетах пишуть про це як про факт уже майже оформлений?

– Як підпишемо умову, то й буде оформлений. Доки що торгуємося, хоч, звичайно, приємніше б оце котити замість Одеси в Женеву, але що ж ти зробиш. Скачи, враже, як пан каже. А головне, не хочуть і слухати про які-небудь гарантії визнання.

– Що ж вони кажуть?

– Найкраще визнання, кажуть, – факт підписання такої умови.

– А про кордони з поляками?

– А щодо кордонів з поляками, так, будьте певні, кажуть, що ми вас з ними помиримо.

– Галичину вже пообіцяли полякам, – сказав редактор. – Водять за ніс!

– От бачите! А з добровольцями ще краще придумали. «Про автономію ви, – кажуть, – і самі добалакаєтеся». – «Про яку автономію? – питаю. – Самостійна держава!» Сміється, лиха личина. «Ви ж, – каже, – надто маленька держава, щоб самостійно існувати». – «Отуди к бісовому батькові, – говорю. – Як же це так? Про що ж ми балакаємо? Тридцять п'ять мільйонів народу, та це ж більше за вашу Францію, – кажу, – а ви так із нами поводитесь». Так кинувся заспокоювати. Хотів було його згребти під себе, та думаю: задавлю ж одним духом. Хай йому трясця, щоб за нього та ще гріх на душу брати!

Ніна Георгіївна облишила вже терзати свою хусточку і слухала з напруженням. У неї навіть змінився вираз обличчя: зникла дитяча наївність, навпаки, воно враз ніби постаріло, риси загострились, лоб перерізала глибока зморшка, і здавався недоречним на цьому обличчі навіть легенький пушок пудри, як нарядна шапочка і муфта – неприродними. В купе сиділа вже допитлива, енергійна і смілива жінка, із тих, що самовіддано йшли на барикади, на смерть. Час від часу вона зиркала на присутніх і ніби дивувалась, що обличчя редактора і професора залишалися спокійними, чуючи страшні речі – Україна розпродувалась з молотка Франції, Англії, Америці. Розпродувалися надра, ліси, залізниці, народ, навіть переконання. Пан Тодось підпер голову долонями й мовчав, схилившись на столик, сотник Лец-Отаманів розгублено водив очима по дипломатах. Плечі його опустились, обличчя посіріло. За вікном сивими пасмами метляла завірюха. Ніна Георгіївна важко зітхнула:

– Мені здається, панове, такі переговори – ганьба і для уряду, і для цілої нації.

Професор кисло посміхнувся, а редактор відказав:

– Більше того, за законом з 28 січня Директорія без санкції трудового конгресу не мала права укладати з другими державами договорів, які б накладали на український народ ті чи ті обов'язки.

– І ніхто не протестував?

– Звичайно, протестували, – сказав професор. – Усі соціалістичні партії висловилися за негайне припинення будь-яких зносин із французами.

– І цілком правильно, – ствердив і пан редактор. – Завше етична, певна й незмінна, загалом єдина природна орієнтація – це на свою націю.

– Будемо казати – на хахлів, – двигнувши підборіддям, вставив пан Загнибіда.