Розділ «Голубі ешелони Повість»

Ніжна й полохлива, вона, мов голубка, жмурила свої короткозорі очі й водила ними біля самого наказу, ніби намагаючись піймати жовтого зайчика, що дрижав разом із вагоном від напору сердитого вітру.

Лец-Отаманів, почуваючи себе дурником, спалахнув.

– Нарешті я повинен знати, – уже сердито викрикнув він, беручись за двері, – хто їде в цім вагоні?

– Редакторе, прожени його до… Чуєш? – відказав, не міняючи тону, той же голос.

Ніна Георгіївна ще пильніше почала приглядатись до об'яв Директорії. Але хтось інший упівголоса відказав:

– Незручно, пане Тодосю. Зайдіть, пане коменданте.

– Ви самі?

– Я з дамою, але…

– Але чому ж ви не сказали зразу про це? – безцеремонно перервав його все той же сердитий голос, що виходив із нижньої канапи. Голова цього пасажира ховалася в тіні, а на світ були виставлені тільки ноги в смугастих штанях з брудною бахромою. З верхньої канапи, як гарбуз через тин, звисала руда, зовсім кругла голова, притиснута до волохатих грудей. Шиї буцім зовсім не було, бо сорочка, що прилипла до широких плечей, закінчувалась вузьким пружком з жовто-блакитною стрічкою аж коло самих маленьких вух і круглого, як тельбух, вола. З другого боку на канапі сиділо двоє пасажирів в європейському вбранні. Тверді комірці були пов'язані галстуками з українськими узорами.

На столику стояла бляшанка з-під сардин і лежали шматки чорного хліба, а на підлозі – пляшки з черепом на ярлику, що виднівся крізь зелене скло. Декілька пошматованих газет «Трибуна» та плетені кошики на поличках робили враження, що в купе їдуть звичайні пасажири.

Візитом Лец-Отаманова зацікавився в першу чергу пасажир із круглою головою, що звисала з канапи. Він направив на сотника щілинки своїх очей і, не міняючи пози, запитав:

– Ви щось хотіли, пане коменданте?

– Дозвольте…

– А пані чого там буде стояти? – пробурчав другий роздратований голос. – Кличте її сюди та не стовбичте перед носом.

Голова, схожа на гарбуз, ткнулась униз і на диво тоненьким голоском лагідно проговорила:

– Тодосю, пане Тодосю, та почекайте. От темперамент, а читаєш – такий ліричний, як вареники в маслі. Вибачте, пане, як вас?

– Сотник! – відповів випрямляючись Лец-Отаманів.

– Ну, то й Богдан Хмельницький був сотник. А це наш славнозвісний, ви, може, і не догадуєтеся…

– О, прорвало на біду Загнибіду, – знову буркнув пасажир з нижньої канапи.

– Чуєте? І зразу тобі в риму. Талант! Хоч би й не відав, що це, можна сказати, гордість України, а серед цілого б ярмарку пізнав. А ви що хотіли, голубчику?