Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Так, – погодився й професор, – це єдиний певний шлях, на якому можна збудувати програму діяльності й утворити правдиву перспективу будучини.

– Але ж треба вміти не так везти, як поганяти.

– Це зрозуміло, орієнтуватися на свою націю можна тільки тоді, коли віриш в її історичну місію, в її будучину, коли упевнений в її силах.

– І ви їдете шукати цієї сили до Одеси? – запитала Ніна Георгіївна.

Пан професор засмикався, озирнувся на редактора і в замішанні відказав:

– Бачите, пані, Директорія і представники ЦК партій все-таки надіються на великодушність Франції й інших держав згоди. Попробуємо погодитися на вимоги французького командування, навіть попросимо керувати Директорією у справі дипломатичній, політичній, економічній, фінансовій, ну й судовій; але тільки до закінчення війни з більшовиками. Не більше. Тут уже ми будемо невблаганні.

– Отак і лисиця гадала, коли дозволила покласти вовкові одну лапу на санки. Я все-таки не розумію, пане професоре, – знизала плечима Ніна Георгіївна, – як же це можна бути і за, і проти в тім же самім питанні.

– Е-е-е, пані, це хитра арифметика, – вставив пан Загнибіда, – хитра арифметика.

– Що ж тут незрозумілого; більшовики Директорії не визнають ніколи.

– А хіба вже пробували вести переговори?

– Можна й не пробувати, – сказав редактор. – У них перша умова – Ради.

– Відповідь, мабуть, буде така сама, як писав їхній нарком Сталін, – продовжував пан професор, – ніяких переговорів з Київською радою Рада Народних Комісарів не веде і вести не збирається… Вони вирішили вести з нами, як каже той же Сталін, боротьбу до повної перемоги більшовицьких Рад на Україні. Тепер розумієте? Нам треба думати про міцних союзників. Я гадаю, що в Одесі нам удасться повести балачки з Америкою, хоч французи і ставлять умову, щоб ми не мали з нею ніяких справ, бо в Америки, мовляв, немає тут ніякої зони політичного впливу.

– Ну, Америка теж має голову на плечах, – сказав редактор, – і коли пускала сюди французів, то, мабуть, тільки бувши певною, що еспаньйолки обанкротяться. А тоді Америка буде тут як тут.

– Вона вже обіцяє нам і броньовики, і двадцять п'ять тисяч вагонів, і ще й двадцять мільйонів доларів.

– Треба брати! – з жадністю сказав Загнибіда.

– Це ще орел у небі, а французи вже хоч синиця, але в руках, – сказав редактор. – А щодо переговорів із більшовиками, то зайва річ. В одному просторі не може вміщатися одночасно двох речей. Цьому нас ще в гімназії вчили, значить, Директорія, коли хоче утримати владу, про більшовиків повинна забути. Ну, а власні сили, на які ми мусили б спиратися, більше думають про федерацію з Росією, ніж про війну з Москвою.

– Це факт, – вставив Лец-Отаманів, – взяти хоч би наш дивізіон: щоденно як не троє, то п'ятеро. Захопить обмундировку – і бувайте.

– Значить, на кого ж тоді можна орієнтуватись? Звичайна логіка говорить, що тільки на сторонню державу, яка б не мала принаймні наявних агресивних намірів.

– Правильно! – сказав Загнибіда. – Треба тільки вміючи підсунути калиточку. А я на це діло мастак.

– Хабар у такій справі! – здивувалась Ніна Георгіївна.