Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Мовляв, ви як знаєте, а я полівішав чи там поправішав. А хто тільки буде відповідати за його політику, що він провадив до цього часу?

– Не почувають у нас жодної відповідальності перед суспільством, – сказав роздратовано професор, – жодної дисципліни перед історією. Хахли – і все! Сідають до одного вагона, а їхати хочуть у різні боки.

– А що вимагає командування Добровольчої армії? – запитала Ніна Георгіївна. Вона вже знову стала наївною і полохливою.

– «Единой, неделимой», – відказав редактор, – як хотів полковник Балбачан. До вашого відома, його вже сьогодні заарештували.

– Значить, з добровольцями ніяких переговорів не ведеться?

– Навпаки, є надія, що хутко домовимось.

Ніна Георгіївна докірливо похитала головою:

– Антанта, Добровольча армія! А для Вкраїни й місця не залишається.

– Вистачить, пані. Треба тільки вміти пристосовуватись. Ви куди їдете?

– До Одеси, – відказав за неї сотник.

– Виходить, по дорозі.

– Ви ж мене не візьмете?

Професор змішався:

– Розумієте…

– Розумію, пане професоре, місія. Не турбуйтесь.

– Ні, я хочу сказати, що немає вільного місця. Решта вагона зайнята санітарною місією Червоного Хреста.

Ніна Георгіївна криво посміхнулась:

– Не турбуйтеся, панове, я на ближчій станції пересяду в свій поїзд.

Запала напружена мовчанка.

З верхньої канапи, де в такт рухові коливалося кругле тіло кооператора Загнибіди, враз розляглися на все купе булькання й свист із такою силою, ніби хто раптом у барилі з квасом вибив затичку. У той же час ледве чутно від паровоза, теж захлинаючись, залунав свисток. Ніна Георгіївна й Лец-Отаманів заметушились і, подякувавши, вийшли в тамбур.