Розділ «Голубі ешелони Повість»

Сотник недовірливо глянув на нижню канапу, на торочки з холош і, ще вище підіймаючи голову, спитав:

– На Знам'янці відстав один старшина. До вас не сів?

– Не було. До нас нікому не можна.

Лец-Отаманів зирнув на пані, яка прислухалась до розмови з коридора.

– А що це за вагон?

– Е-е, голубчику, це не просто собі вагон, а, можна сказати, доля, еге, доля України. Це, голубчику, мі-і-сі-я. Дипломатична місія до французів в Одесу.

Лец-Отаманів мимохіть утяг голову в плечі.

– Місія, – ще раз сказав той же дипломат і зажував губами, над якими висіла пара схожих на обтріпані віники вусів. – От поїзд стоїть, а ви знаєте, голубчику, що зараз від нашої подорожі, можна сказати, залежить усе. Та ви сідайте.

– А де ж дама ваша? – промимрив з кутка все той же надтріснутий, хрипкий голос.

– Просіть, просіть. А хто вона така? Бо, знаєте, – тут державні справи. Щось ляпнеш, а воно, може, секретне, чи пак таємниче, по-нашому.

– Це моя… – відповів давлячись сотник уже голосом, який навіть самому йому видавався приниженим, – вона щира українка.

– О, так прошу, просимо, – заметушився дипломат на верхній канапі.

Лец-Отаманів виглянув до коридора й проговорив:

– Ніно Георгіївно, зайдіть.

Ніна Георгіївна охоче переступила поріг. З її появою два дипломати, що мовчки сиділи на канапі, сонливо кивнули головами і неохоче посунулись, але коли вона звела на них свої блакитні очі з довгими віями, дипломати поспішно підвелися:

– Просимо!

– Просимо, пані!

Ще більшу метушливість виявив дипломат, що сидів на верхній канапі. Він незграбним рухом опустив ноги і, хутко зажувавши губами, ніби гикнув:

– Ой, той, пардон. Ви, пані, трошки сядьте в профіль, доки я… Знайомтесь. Ото наш, прошу, відверніться ще трошки… наш відомий професор і міністр, пан…

– Потуга, – подаючи руку, сам назвав себе смуглявий пасажир із блискучими очима. Він мав сухе обличчя і золоті окуляри на довгому носі.