Розділ «Голубі ешелони Повість»

– Тепер мені не страшно.

– Ви і в цьому вагоні питали?

– Я не могла відчинити дверей. Але б він сам вийшов пошукати.

Вітер метав її запашне, з тонким ароматом волосся, що вибилося з-під шапочки, і кидав, як гаряче проміння, до нього на обличчя. І сотника раптом, мов пломінь, охопило нестримне, жагуче, повне буйної сили бажання притиснути цю беззахисну, крихку, як сніжинка, пані до своїх грудей, затопити ласкою, завихритись по степу й разом із диким вітром зірватися з долу й розтанути в імлі.

Він з силою хруснув усіма пальцями і, задихаючись, безладно залепетав:

– Заспокойтеся, Ніно Георгіївно, ну я вас прошу, ну я прошу…

Рука, здригаючись під бешметом, як шина, наблизилась до її талії, але Ніна Георгіївна, в'юнко зігнувшись, зробила крок назад і з переляканим видом втупила очі в сотника. Він, важко дихаючи, ступив за нею, але раптом увесь зсудомився, рвучко повернувся до приступок і, потужно витискаючи із самого низу хрипкі слова, проговорив:

– Хочете зайти до цього вагона? Може, знайдемо його…

Вона, вагаючись, вистрибнула на приступки і взялася за холодну ручку дверей. Вітер з дикою силою схопив її сукню і, мов хмару диму, закружляв у жовтих блисках. Паpa струнких ніг в тонких панчохах на мить вималювалась перед очима Лец-Отаманова, мов два язики рожевого полум'я, і знову опалила його мозок. Сотник, уже не володіючи собою, теж стрибнув на приступки і з силою притиснувся до круглого плеча Ніни Георгіївни. Під їх напором двері розчинились, і вони опинилися в освітленому коридорі. Від образи в Ніни Георгіївни обличчя вкрилося червоними плямами.

– Чим же ви відрізняєтесь…

– Хто там? – перебив її голос із купе.

Лец-Отаманів, закусивши до крові нижню губу, обмахнув долонею, мов хусточкою, зашаріле обличчя й, вслухаючись, в якому купе бубоніли голоси, відказав:

– Я комендант ешелону!

– Ну, так що вам тут треба? – знову проговорив, але вже інший голос із середини купе.

Сотник зніяковів.

– Я хочу знати, по якому праву…

– По якому праву ви стирчите в степу й затримуєте нас?

– По якому праву…

– Що ви там мимрите? – бубонів той же голос так, ніби сварився через стінку з дружиною. – Питаю – значить, відповідайте.

Лец-Отаманів, щоб не здатися смішним в очах Ніни Георгіївни, оглянувся й хотів скорчити задерикувату гримасу, але замість цього губи розтяглися в таку кислу посмішку, що Ніна Георгіївна вибрала за краще розглядати наказ Директорії, що білів на стінці вагона.