Розділ «Облога ночі Роман»

Байда зрозумів усе з одного погляду.

– Тримай, тримай його, сину! – і, схопивши за другу ногу, з силою смикнув назад. На підлогу упав бунчужний.

До кімнати вскочило ще декілька озброєних робітників.

– Начальників немає!

Ілько звівся на ноги і, захеканий, мовчки вказав на розчинене вікно. Двоє робітників з гвинтівками вистрибнули в садок і зникли між деревами. Бунчужний все ще лежав на підлозі, потім звівся на руки й плазом поповз до Гордія Байди.

– Дядечку! Я ж твого пожалів, не вбивай! – заволав він, ковтаючи слова.

Гордій Байда відіпхнув його ногою.

– Повзаєш тепер, гад? А до вікна хто під кулі мою дитину ставив? Іди до народу, нехай він тебе судить.

Підштовхуючи під зад, бунчужного повели на ґанок. Гордій Байда, зоставшись сам з Ільком, мабуть, уперше посміхнувся до нього на весь рот. Обвислі вуси розсунулись, як дві скибки, аж до ушей.

– І ти вже, значить, благословився? А мати – уб'ють, уб'ють. – І він поторсав Ілька за плечі. – Біжи, вона там уже панахидку справляє.

Ілько, сповнений гордощів, хотів проскочити повз батька, але той притримав його за рукав і вийшов на ґанок разом. Він знав, що в цю хвилину позаздрить йому не один батько. Перед ґанком топталася збита докупи вже велика юрба. Байда, поклавши Ількові на голову руку, голосно вигукнув:

– От і ще вам один герой: такого козарлюгу вдержав! – і кивнув у бік бунчужного, біля якого стрибав Гарасько, намагаючись зірвати з його плечей погони. Тут же, оточений робітниками, стояв інструктор Курибіда, що так несподівано попав у халепу. Обличчя йому прикрашав синяк. Хтось винувато сказав:

– Це, здається, я тебе ненароком поцілив.

Ілько ступав за батьком, не чуючи під собою землі. Окинувши поглядом з ґанку натовп, він зустрівся з Марусиними очима і весь зашарівся. Маруся ласкаво посміхнулась: в цю хвилину він, як ніколи, був подібний до Клима. Навіть його мати, що насилу протиснулася до ґанку, глянула на нього якось незвичайно і замість радості тихенько схлипнула:

– І твоє вже життя починається. Мабуть, тобі і їсти нічого не давали? – і тицьнула йому в руку пару теплих картоплин. – Отак, бувало, і Клим.

Ілько побіг назад у помешкання варти. В кімнатах було вже повно робітників. Ілько мріяв про наган і нишпорив, шукаючи його по всіх кутках, але всю зброю було вже розібрано, навіть записано, хто і що взяв на руки. Гарасько, який щойно бігав на своїх кривих ногах з довгою ломакою, теж уже походжав з гвинтівкою.

– А ти чого тут вештаєшся? Вже й гвинтівку цапнув.

Гарасько вперше знітився перед своїм приятелем.

– А де ж їхні начальники?

– Побіжи дожени!