Розділ «Облога ночі Роман»

– Гості йдуть. По телефону передавали. Одягайся тепліше, бо задуло таке, що й світу не видно.

Ілько спросоння відказав:

– Ну й ідіть, коли вам хочеться.

– Козаки скачуть на Калинівку, дурню! І не десять, і не сто.

– Боявся я тих козаків.

Його нерозважність починала дратувати батька:

– Ану не балакай!

– Ну чого ви, встигну ще втекти!

Гордій Байда враз заплющив очі. Його скам'яніле обличчя стало страшним. Ілько знав уже, що більше він нічого не скаже, і треба, як робив у дитинстві, ховатися або під ліжко, або за матір. Але він уже виріс з того віку і тому похапцем почав одягатися.

Харита нав'язала їм вузлик з хлібом, а Ількові всунула в кишеню ще пару печених картоплин, і вони подалися в степ. Дув зустрічний вітер і гострячками колов обличчя. Гордій Байда, що весь час стурбовано озирався, нарешті зупинився й похитав головою:

– Треба б було таки забігти до Гната. Іди собі потихеньку, я нажену, – і повернувся назад.

– Стукніть у вікно й до… – Ілько хотів сказати «й до Марусі», але посоромився батька.

Все ще переживаючи радість перемоги над бунчужним, за що його навіть старі шахтарі похвалили, Ілько йшов, не помічаючи дороги, навіть не чув пострілів, які долітали з сусідньої шахти, занесені вітром.

– От і вісточку вже посилають!

Захеканий Байда нагнав його сам.

– А твій Гарасько, мабуть з великої хоробрості, заховався на піч, і хоч би, чортяка, гвинтівку віддав. – Вуси у батька обернулись у крижані бурульки і за кожним словом загрозливо ворушились.

Тривога за Гната Убогого була задаремна: вони нагнали його у балці. Убогий, почуваючи ніяковість, що вискочив із селища раніше за інших, сердито блимав своїм більмом.

– Біда з цими бабами, – пробурмотів він закляклими губами, – причепилась: тікай та й тікай. А я тих слів не можу чути. А Семена не бачив?

Байда ворухнув своїми бурульками:

– Семен білявий, на снігу непримітний. А чи воно ж таки правда про козаків?