Розділ «Облога ночі Роман»

Капітан пильно дивився йому в очі, ніби колов їх голками:

– Ну, я слухаю!

– І сина його знаю, Ілька.

– Кажуть, син його, – вставив полковник, – ніби комісаром у більшовиків?

– Точно так, пане полковнику! Це старший, а молодший з батьком у партизанах.

– Відкіля ти знаєш? Інтересно. Як прозиваєшся?

Переполошений Курибіда ледь вимовив своє прізвище.

Полковник покрутив головою:

– Сімейка, скажу я вам. На одну гілляку їх! А як там Петро Андрійович поживає?

Капітан поволі відвів очі від Курибіди, який уже тремтів, як осиковий листок.

– Вам сердечний привіт, пане полковнику, від Павли Михайлівни. Скаржиться, що ви забули про неї. А вона тепер нудиться сама.

– Дякую, дякую! Де ж Петро Андрійович?

– Ви хіба не чули? З ним же трапився маленький грішок. У гречку вскочив. Про це довідалась Павла Михайлівна, і тепер між ними пробігла чорна кішка.

– Як же це він так? Бойовий командир!

– Він, пане полковнику, по-бойовому й поступив. Зупинився якось штаб дивізії на рудні, й одвели для Петра Андрійовича приміщення в квартирі одного інженера. У інженера, виявилося, була гарненька дружина. Петро Андрійович і досі, коли згадує, не може, щоб не зітхнути. За вечерею познайомилися, а вранці він, бувши ще в ліжку, бачить, що інженер пішов повз його вікно з двору. Він ковдру з себе, раз-два-три і в спальню…

Заскімлив зумер телефону, і доки Курибіда відповів комусь, що полковник зараз зайнятий, рудий капітан і полковник уже заходились від сміху. У полковника вицвілі очі блискали грайливими вогниками.

– Інтересно, що ж далі?

Щоб краще чути, він навіть приставив до вуха долоню коритцем.

– А далі саме пікантне. Простує Петро Андрійович назад до дверей, одчиняє двері із спальні – і пасаж: за дверима стоїть інженер.

– Муж?