Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

– Не чіпай їх. Завтра приїде Андрій… Він тямить, що то таке.

У скрині зберігалося кілька течок з паперами Леонтія Полуботка, гетьманового батька, в одній надибав на Мазепині листи. Либонь, загрози гетьману ті листи не становили, Леонтій був з Мазепою в розмирі. А далі почали трапляти папки з листуванням Павла Леонтійовича з полковниками, генеральними старшинами, управителями маєтків. Кожна така цидула, навіть написана сільському старості, могла стати лихим свідченням проти Полуботка. Адже Рум'янцев збирає все: купчі, які хоче потрактувати як неправдиві, скарги селян, козаків, незалагоджені справи, супліки, навіть пасквілі п'яниць і просто зледачілих людей. Там, у Пітері, на чорні терези покладуть увесь вантаж.

Доводилося перечитувати все.

– Я тут сидітиму довго, – сказав Марії. – Може, й до ранку.

– Що ж, сиди, – погодилась вона. – Принесу тобі ще свічок. Тільки ж кажу – без мене нічого не пали.

Я знизав плечима. Вона, либонь, неграмотна, а наполягає, аби не палив нічого без неї. Може, хоче кудись переховати? Нехай палить при мені!

Марія прошаркотіла підошвами шкарбанів за двері. Кроки стихли враз.

– Чуєш, Іване, вона не пішла по хіднику, яким привела нас. Може, вона того?… Здиміла. Чи на мітлі вилетіла? А нас замкнула…

– Не бридь ледачого, – гримнув я на Милю. – Десь тут є інший хідник. Коротший. Він веде просто в покої.

– А може, й не один. Як ішли сюди, я бачив ще двоє дверей, вони майже непомітні. Ти не знаєш, що там?

– Не велено знати, й не хочу знати. Сядь у кутку й не заважай. Покуняй.

– А палити тут можна?

– Пали.

З неймовірним хвилюванням читав тестамент Полуботка, писаний за тиждень до рокованої поїздки схвильованою рукою на одній стороні аркуша: «…Якову для подарунків і для прочого прибирання по тому акту весільному повинно п'ять тисяч із суми моєї оставлено бути і сукна андріївські…» І далі писано про інший, коштовний, але не великої ціни спадок, що кому належати має, про суми грошові великі не йшлося зовсім.

Ще раз вихоплюючись наперед власної оповіді, скажу, що в описі Полуботкового майна, зробленому царськими конфіскантами, куди були вписані всі маєтки, коні й корови, чарки, сережки, перстені, каптани та кунтуші, шматки парчі, атласу та штофу, коляски, горілки й наливки, грошей було нараховано вісімдесят чотири мішки, по двісті карбованців у мішку, двадцять чотири мішки єфимок, по двісті єфимок у мішку, і в сундуках тисяча сімсот карбованців та чотири пуди срібла. Це увесь власний статок Полуботка, зазначений у раніших його тестаментах, гетьманських грошей не знайдено ані шеляга, та сума мала бути вельми поважна, адже тільки те, що вдалося захопити Мазепі з собою до Туреччини, мало лічбу чотириста тисяч золотих.

Миля випалив кілька люльок, кілька разів передрімав, доки я переглянув усі папери. Мені ломило спину, й руки стали, неначе граблі. Серед паперів справді було чимало таких, які могли зашкодити гетьману. Чи не найдужче – два листи Орлика. Проте чорнових для відповідей не було. Либонь, гетьман Орлику не одписував. На всі інші листи малися чорнові. Й на промеморії, на чолобитні, писані цареві та в Сенат. Гетьман завбачливо переправив їх з Глухова сюди. Отже, він знав, що його можуть схопити в Пітері, розпочати проти нього вивід. Знав і не зупинився. Бо вини за собою не мав. Ішов прямою стежкою, обстоював правду. Але знав і вдачу царя та його посіпак.

Гай-гай, подумав я, чи ж можна йти до таких людей прямими стежками? І страшно мені стало… Я тут, у льоху, гетьман в льоху іншому… І все, що сталося в останній рік, пропливло перед моїм мисленним зором. Ще раз, вже до кінця, збагненною мені стала поведінка гетьмана, чистота і несхитність його. Він чистий перед собою і Богом. Обрав путь тернисту в ім'я народу свого. І мусив вийти на прю з нечесними, нечестивими людьми, котрі втоптують у багно і волю, і правду, і славу чужу.

Я читав далі з відкладених папок. Намагався запам'ятати найважливіше. Не знав, знадобиться воно мені чи ні, але хотів запам'ятати. Кілька паперів сховав до кишені. Вони не могли посвідчити проти гетьмана, але я не хотів, аби вони загинули. Був певний, що царські комісари добудуться сюди й заберуть все.

Кричали опівнічні півні – в підземелля їх крик ледве долинав, – коли ми підпалили папери. Верстви Полуботкових дум, надій, сердечні болі чорніли купкою попелу, ми ж витирали кулаками очі, похлиналися від диму. Марія змела віником у совок попіл і забрала з собою.

Я не міг виїхати до Чернігова, не побачивши Андрія та не переказавши йому гетьманових слів: «нехай вчинить з тим, а з чим, він знає, як я велів». Доводилося їхати в Лебедин. Вранці, розпитавши у Марії, де знайти молодого пана, від'їхали. Перевели по кризі коні, я зупинився й довго дивився на той берег. Він мовби причарував мене. Маєток сховався за деревами, дерева росли й по той бік маєтку, здебільшого могутні дуби стояли, наче велетенська сторожа, на довгому вузькому пагорбі, за ними – гора й теж дуби. Я подумав, що десь ота-мо, в череві гори, ми ходили підземними хідниками. Й, либонь, там є інші хідники, знайти які неможливо, і є складки, заховані од людського ока навічно. Що ж ще сховав гетьман? Я вже знав що. Й також подумав, що оці дуби – надійна сторожа, іншої сторожі не потрібно.