Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

Низинною дорогою добувалися до Лебедина. Обабіч дороги стояли верби та вільхи, дуже багато вільх, мабуть, через те й річка, що протікає в Лебедині, Вільшанка. Зупинилися в корчмі, поставили під повітку коні, і я пішов шукати дім Полуботка. Це був невеличкий будиночок у центрі міста, в глухому провулочку, в глухому куті. Андрій відпочивав після обіду, лежав на постелі у вишитій розстебнутій на грудях сорочці, в синіх штанях, без чобіт. У котрий раз я подумав, що Андрій з вигляду – нестеменний батько, те ж чисте, спокійне, відкрите обличчя, те ж високе чоло, чепурні вуса, одначе вдачі – не батькової, заніжений одмалку, трохи лінькуватий.

Звістка про батьків арешт вкинула його в скорботу і ляк, він схопився, ходив босий по кімнаті, забувши взути чоботи. Я не мав чим його розраяти, отож переповів гетьманові слова. Він змусив повторити їх двічі. Стояв посеред хати сторожкий, дивився на мене, немовби запитуючи поради. Але порада для нього була одна – батькова, гетьманова. Найперше – гетьманова. Я так і сказав йому. І додав, що царські конфісканти примчать у Михайлівку не сьогодні-завтра. (Вони й справді приїдуть за три дні й перепишуть все майно: коні та корови, кожухи та кунтуші, кухлі та підсвічники, й цілу добу сидітимуть в одному з потайних льохів, рахуючи дрібну, мідну, монету. Вони шнипатимуть, повзатимуть по подвір'ю, кімнатах, по льохах, шльондратимуть по горі, шмульгатимуть металевими списами в землю, обстукуватимуть молотками столітні дуби, виловлюватимуть глухий, таємничий шум з могутньої деревини.)

У корчмі на мене чекав стривожений Миля. М'яв біляву, скуйовджену чуприну, плямкав товстими губами. Він завше плямкає так, коли щось його стривожить чи налякає. Хоч налякати Милю непросто.

– У тій корчмі, що далі, понад річкою – Ілько, – сказав. – Либонь, щось винюхує, вишнипує. Ходив побіля того двору, у який зайшов і ти. Полуботкового.

– Звідки ти знаєш, де я був і чий то двір? Ілько бачив мене?

– Чий двір – знаю. Ілько тебе не бачив. Він крутився з другого боку, од річки. І помітив мене. Я йшов до тієї корчми, бо там весілля… Стежкою йшов.

– Упізнав?

– Мабуть, упізнав. Треба його не випустити. Поспішаймо, бо може втекти. Візьми, – простягнув мені пістоль, я сховав його за пояс під кожух.

Корчма стояла неподалік від Полуботкового двору, й так само в провулку, але в іншому. Подвір'я широке, і ворота з тичин. З корчми долинала музика, гухкав бубон, дзвеніли цимбали, скрипки не було чути.

– Про всяк випадок стань від річки, а я зайду до хати, виведу його. Йди отією стежкою, поза клунею.

Я послухався Милі. Не думав про те, як він виведе Ілька й що робитимемо з ним. Відсовував ту думку кудись далі, на потім, найперше потрібно запитати свого колишнього товариша, що він тут робить… Обійшов клуню, обійшов хлів. За хлівом був садок, відгороджений невисоким, приметеним снігом тином, що вже майже струх. У відлигу сніг осів, похилив тинок набік. Нещодавно випав свіжий маленький сніжок. Одразу за садком чорніли ріденькі кущики лози, а далі – кущі більші, й вільхи, і верби молоді. За ними вгадувалася річка. Музики шкварили джинджуруху – тільки бубон та цимбали (скрипка або вже впилася, або її не було зовсім). Десь оддалік хтось гейкав на воли, понад клунею одна за одною пролетіла вервечка сорок, повсідалися на груші в саду. Либонь, прилетіли на весілля, сороки завше знають, де можна розжитися на дармовий харч. «Як і Миля», – подумав я і мимоволі тихенько засміявся. І в цю мить щось гупнуло чи тріснуло в дворі за хатою, хтось крикнув, щось загупотіло, сороки хуркнули з груші, а просто на мене вилетіла постать у розстебнутому кожусі. То був Ілько. Його обличчя було перекривлене, шапку він згубив. У лівій руці тримав пістоля. Я завмер з несподіванки, й Ілько поминув мене, помчав у лози, до річки. За мить я схаменувся, кинувся навздогін. Ілька вже не бачив, але попереду гойдалися кущі. Пробігши кілька кроків, згадав про пістоль, вихопив його. Ілько лишав на пороші сліди, я побіг по них. Наст тримав нас, не провалювався. Слід петляв, обминав кущі, дерева, в одному місці я помітив вибоїну в снігу, очевидно, Ілько зачепився за кущ і впав, а потім підхопився й помчав далі. І враз кущі розступилися, мовби відбігли назад, і я побачив річку, а на ній розвихрену постать, якісь палиці попереду. Поли Ількового кожуха злітали, неначе воронячі крила.

…Саме кожух і затримав його. Розіслався по кризі, тримав свого господаря. Ілько вскочив у рибальський єзь, притрушений сніжком. Спочатку він, мабуть, з ошелешки, чипів тихо, далі почав борсатися, видряпуватися на лід. Але його пальці ковзали по кризі, він трохи підносився й опадав знову.

Я підійшов ближче. Ількові очі були вибалушені, тонке обличчя перекривлене, мокре, спотворене – одна жива грудка жаху.

– Іване… допоможи… дай руку, – хрипів він.

У моїх грудях щось тремтіло дрібно-дрібно. І всього мене почала трусити дрож. Я схлипнув, для чогось оглянувся. І знову, неначе приворожений, дивився на Ілька, котрий потопав. У моїх грудях мали б спалахнути співчуття, жаль… Не спалахнули.

– Рятуй!.. – знову прохрипів Ілько.

Рятувати – чи не найперша християнська заповідь. Христос прощав усім, навіть своїм убивцям. Я ще не знав, що Ілько вбивця. Але знав, що він – ворог. Запроданець.

Врятувати запроданця – врятувати власну душу. Найтяжчий, непростимий гріх – не порятувати того, хто на краю загибелі. Перед цим гріхом маліють усі інші.

…Порятувати запроданця – занапастити все, чим жив, за що боровся, бореться й страждає гетьман, страждають інші старшини…

Либонь, я тоді так не думав, але все те вмістилося в моєму серці. Ще раз, майже безнадійно: