Розділ «Частина V Смерть і безсмертя»

– Топлю…

– Що ж, будь нелінивим і мудрим рабом Господнім, і тобі воздається, – мовив я насмішкувато.

– А що ж мені, Іване, робити? Мати, двоє сестер менших. Мені стало соромно.

– Та то я так… Бувай здоровий, Харитоне. Ліпше буде, якщо нікому не патякатимеш, що бачив мене.

– А нащо мені…

Харитон ступив крок, і я раптом схопив його за плече.

– Тобі, дурню, буде ліпше. Втямив? Бо візьмуть на спитки… Що скажеш? А випустять – я порішу…

Харитон відступав задки, його рука тіпалася, намагалася покласти хрест. Я був суворий, нещадний, лютий. Ядуча злість переповнила мене. Міг убити і міг… заплакати.

Вернувся на хутір і довго не спав, думав. Про все, що вчинилося на Україні, в Глухові. Тепер не вспокоїться довго. Либонь, вспокоїться, але не в той бік. Куля і батіг стоять в узголів'ї того спокою. Підкралися вороги, як комишники з хащів, накинули удавку. І нікому ту удавку перерубати…

А мені не можна появлятися в місті… Либонь, вони вже знають, що я уник арешту в Пітері. Та ще й, може, хто-небудь бачив мене в Лубнах чи Чернігові. Персона моя дрібна, але жили, коли їх тягнуть, болять однаково, як і в персони значної. Теперішні урядці мовби й не можуть знати, з якого ранкору і з чим я від'їхав з Пітера… І все ж… Але куди мені подітися? Від'їхати кудись далеко й прилаштуватися в півчу або в школу?… І жити собі тихо та непомітно до самої смерті…

І почував, що не можу того. Не можу примиритися з таким життям, не можу полишити в біді людину, яка стала світлом серця мого. Либонь, я нічим не запоможу його біді. Маленький я такий, маленький… А раптом? Хоч краплину, хоч цяту… Хоч знатиму все до кінця! І я поклав їхати знову в Пітер. Будь що буде. Втрачу життя, то відатиму за віщо!

Два дні провів у монастирі. Вирішив трохи потинятися в місті, вивідати, що діється в Генеральній канцелярії, в полках, у Малоросійській колегії. Ходив обачно, здебільшого увечері, вдень або спав на монастирському постоялому дворі, або стояв у церкві. І от одного разу, пообідавши в трапезній, сидів у куточці на лаві й дрімав. У трапезній було тепло, пахло свічковим воском і трішки ладаном, отож дрімалося мені солодко. Крізь дрімки чув розмову двох ченців, які примостилися неподалік від мене й гомоніли. Один з них, чорний, високий, обідав, другий, низенький, круглоголовий, сидів просто так. Либонь, то були колишні товариші. Перший працював у свічкарні, другий прислужував дітям, племінникам ігумена. В ігумена нещодавно померли від морового повітря брат та його дружина, й він забрав у монастир братових дітей. Високий чернець випитував про ігумена, низенький оповідав. У ігумена сім світлиць, стіни всіх світлиць завішені килимами, шість лампадок срібних і одна золота, ігумен дуже скупий, поки були живі брат і братова, не дав їм і шеляга, але його, ченця Ілисодора, він не обижає і до хлопчиків ласкавий.

Я все дужче й дужче занурювався в сон, але враз щось мовби підштовхнуло мене зсередини. Вуха мої нашорошилися самі по собі, я ловив кожне слово.

– …Були вчора від пані гетьманші челядники і пиріг з рибою у півтора аршини нашим кухарям замовили.

– Навіщо їй такий пиріг? – запитав високий чернець.

– Кажу ж, банкет робить для гостей пітерських… Взяли вина два барила. Вино якесь особливе, такого немає ніде.

– Яких гостей?

– Ну тих… Що цар прислав. Котрі Гречаного з Леванцем старшими настановили…

Я вже не слухав ченців. Я подумав: було б не кепсько довідатися, хто банкетуватиме й про що там говоритимуть, а відтак, що ще вчинили й збираються вчинити тут пітерські фіскали. Без тих вістей у Пітер мені їхати нічого. Потрібно якось потрапити на банкет.

…Потрапити на банкет мені не вдалося. На воротях стояла варта, і в дворі також, я спробував пробратися через господарські двори, але мене крийма вкрили пси, наледве я од них одбився, й загалакала сторожа, і я втікав поза клунями. І тільки коли поз'їжджалися сани, аби розвозити гостей, котрі жили далеко, вдалося запалити з одним кучером люльки, і я довідався, що це вже не перший банкет, пани гуляли у глухівського сотника Мануйловича, нинішнього соправителя, і в полковника Кошелєва, члена колегії, а завтра дають банкет Марковичі – брат і син лубенського полковника.