Розділ «Частина IV При чорній свічі»

Ми їхали поруч, гнідий румак покусував мого мирного плохенького бурого коника, і я ледве втримував його й подумав, що навіть у цьому покусуванні є якийсь знак. І я раптом розсердився й сказав:

– Я не хочу жити собі. Але не хочу жити й для інших.

– Отакої, – здивувався Борзаківський. – І в поле не їдь, і дома не лишайся…

– Я так сказав, бо… ніби проснувся. Після Пітера й після того, що побачив удома. Ми оце їздили на лови… самих себе. Чому себе ловимо? Чому батожимо самі себе? Хіба гірші за інших?

– Всілякі…

– Так, а серед нас запроданці, що зреклися роду свого, батьків своїх, дідів своїх, шабель своїх, звичаїв своїх, коней своїх…

– Це вже ти заскочив… Коней не зрікається ніхто. І волів, і упругів…

– Це я знаю. Світ корчиться в злобі, зажерливості, люди множаться й народжують грішників – все гірших та гірших, кличуть до доброти, до всепрощення, а самі недобрі та лукаві. Світ занурений у розбій, захланність, загарбництво – чужих земель, чужого добра, чужої мудрості, – я це бачу…

– Іване, не говори, наче піп на проповіді, – попросив Борзаківський.

– Я увесь вік читаю собі проповіді. Кажу до того, що ми, мені здається, не гірші за інших людей, за всіх, яких бачив: татар, німців, поляків, московитів. Ми й трудящі, і грамотні, принаймні, грамотніші за московитів, й мусимо зрікатися самі себе, своїх добр, своїх антецесорів… Ось і оці лови…

– Ти зробив на копієчку, а похваляєшся на таляр, – перепинив мене Борзаківський. – Міркуєш справедливо, й доміркувався до чогось, міркуй і далі, але тримай все те при собі. Хіба знаєш міру своєї душі? Візьмуть на квестію… й прорветься вона, як гнила верша. Ти, Іване, вельми наївний, а то й дурникуватий трохи, а може, прикидаєшся таким, це, до речі, вигідно, за це тобі прощають твої незугарності, але до певної межі. Не вскоч у халепу й не введи в неї нікого. Зрештою, ну… мені здається, є ще люди, які міркують так само, як ти, але що вони можуть удіяти? Отож! Читав книгу Корба?… Але Корб далеко, у Відні, його й цар не дістане. А тут… Нині вивідників усіляких розвелося… Он навіть твій Бурчик розвісив вуха та слухає, – жартом скінчив розмову Борзаківський.

На ту мить Борзаківський трохи впав у моїх очах. З того дня я почав дужче хилитися до Рубця, хоч був він надто закоржавілий і підкепковував часто наді мною, зате ходив направці.

– Світ стоїть на брехні та силі, – казав він. – Смерть чигає на тебе на кожному кроці. Вірити не можна нікому. А жити потрібно так, щоб самому бути зверху, а інші – насподі.

Я не вмів так жити. Я хотів вірити. Але в Рубцевих словах почувалася грізна сила, закрайками душі я здогадувався, що вони сливе правдиві, й сам Рубець викликав у мене повагу.

Ми вернулися в місто. Воно потроху відбудовувалося після пожежі, в ньому скрізь комашилися люди, щось копали, тесали, вкопували якісь стовпи, – здавалося, це мурахи трудяться над своїм поруйнованим гніздом.

Весна була напрочуд тепла, а далі пішли дощі, йшли і в травні, і в червні, трави стояли рутв'яно-зелені, плодові дерева важко хилили безплідні, з засохлим цвітом віти, скрізь гнало бур'янища, відомо ж бо, що бур'ян не росте так ніде, як на попелищах. З густими дощами, з дрібною мчижкою в людські серця падав новий неспокій: що ж воно буде, чи не згноять дощі хліба та городину? А тут ще постої, побори, – люди ходили чорні, усмішки зникли з облич.

На той час вийшов повторний монарший указ, за яким заборонялося друкувати малоросійським наріччям церковні книги. Лаврська друкарня підпадала під нагляд присланих з Москви ченців.

Лаврські ченці сполошилися, захвилювалися, кинулися до гетьмана, але той тільки розводив руками. Він переживав і вболівав, але влада його танула, збігала, як вода з пробитого водяного дзиґаря, її лишилося тіль-тіль на денці. По деяких сотнях козаки ще обирали старим звичаєм сотників, присилали папери на утвердження тих виборів, але гетьман підписувати їх боявся. Лише іноді одважувався прошепотіти: «Нехай сотникує. Якщо того… ніхто не напише доноса». Київські ченці царському указу не скорялися довго, тоді було покликано до Пітера київського митрополита, а з ним архімандрита Печерського. Митрополит помер у дорозі, чи то від дум важких, чи то від тягару на душі, чи й бозна від чого.

У гетьмана на душі стояли тумани. Тумани стояли й над Есманню. Серце підказувало йому тяжкі переміни, молив Бога, аби те сталося хоч пізніше, вже після його смерті. І в нас, у Чернігові, й на хуторі над Стрижнем клубочили ті ж тумани, заволокли обрій. Ніхто не знав, що воно там, за ними.

На хуторі розгодинювалося лише тоді, коли туди приїжджав з наймолодшою полковниковою дочкою його наймолодший зять – Яків Маркович. Він влітав, як шура-бура, розкутурхував усіх, від сторожа до полковника, розбурхував, розсміював і реготівся сам, веселився, неначе хлопчик. І не сказати, щоб був легковажний, просто таку мав вдачу. Я радів кожному його приїздові. Та що там я, – занурений у думи суворий полковник яснів лицем і відмахувався широкою, немов праник, долонею тільки для годиться.