Розділ «Частина IV При чорній свічі»

З пліч голову зняти».

Не все, не все я розумів у тій пісні, мені здавалося, що Полуботок у ній радить воронізькому секретареві стяти голови Кочубеєві та Іскрі, отже, Полуботок пособляв Мазепі.

І я про це виспівував у цюпі. Прорвалася гребля моєї душі, я повстав проти світу, в такий спосіб виказував свої кривди всім і Полуботкові також. За віщо йому – не знаю. Либонь, найперше за те, що сиджу в цюпі при його канцелярії і мене приволокли сюди його козаки. Я втомився від голодних блукань, від голодної волі, але в моїй душі народилася і якась гординя – самогординя зневаженої людини.

Не знаю, чи Полуботкові доповіли про моє виспівування, чи почув його сам, але незабаром козак припроводив мене до світлиці. Полковник сидів за столом і щось писав. У синьому жупані з шовковим шнуром, китаєвому поясі з китицею, як завше, охайний, защіпнутий на всі гаплики, на всі ґудзики, з обличчям, з якого не можна було нічого прочитати. Я довго переминався з ноги на ногу, а він мовби не помічав мене. Врешті підвів голову:

– Чого це ти розспівався? – запитав, неначе ми не бачилися з учорашнього дня. – Де вхопив таку пісню?

– Один кобзар у Козельці співав…

– Дурна пісня. Не писав я ніколи нічого воронізькому секретареві… Не співай її більше. Співай про козаків, про Нечая, про Сагайдачного… Про Вдовиченка співай.

Я мовчав. Полковник підвівся, тепер його голову й плечі обливали потоки світла, які лилися у двоє венеційських вікон з лівого боку. Навіть те світло не вияснило його виду, обличчя було й не хмуре, але мовби камінне – суворе, задумане, таке воно завжди. Я ще не бачив, щоб його хто-небудь вельми розвеселив. На стіні за спиною Полуботка висіли дві ікони – Ісуса та святого Павла (покровителя Полуботка) та на стіні праворуч дві картини – «Тайна вечеря» і «Плач невольників».

– Ну що, находився, нагулявся? – мовив полковник. – Скуштував Милорадовичевого хліба?

– Звідки знаєте, де я був? – подивував.

– Знаю. Спочатку ти був згубився… Ну та… Мабуть, находився. Пора братися за розум, навчитися якогось діла. Підеш до канцелярії…

Він не розпитував про городнянську пригоду, мабуть, вже знав про неї все.

– Твої права на вітцівщину…

– Не хочу… – вихопився.

– Прав не хочеш? Чи суду?

– І того, й того.

– Гаразд, спробуємо залагодити без суду. Але мусиш знати… Тестамент твого батька не зовсім опертий на право. Його можна захитати. Батько підписав його при одруженні, так зажадала Варка, твоя мачуха. Інакше, сказала, не вийде заміж. У тестаменті написано, що маєтності на дітей, які будуть. Тоді їх ще не було. Й немає ніде такого, ні в яких статутах, ні в яких законах…

– Не треба мені нічого…

– Це зараз. А замаєш власні діти…

– Я вже не женюся.