Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– Сього ніхто не знає. Ну та гаразд… Ще матимемо час… Твоє ліжко стоїть, де й стояло…

– Я хотів би жити в курені.

Полуботок ледь нахмурив брови.

– Що ж, живи. Звідти ближче до канцелярії. Але моєї хати не перележиш і не пересидиш… – І раптом, вперше, з зітханням: – Ой, Іване, Іване. Який же ти схожий на матір. Неземна вона була… І в тебе вклала чимало своєї ніжності. А ти – козак! А козак мусить зубами вгризатися в земну твердь. Часи тепер такі настали. Либонь, находився, надивився. Сідай, розказуй, що бачив, що чув.

Ми гомоніли до самого вечора. А коли Полуботок підвівся, то мовив:

– Чимало ти побачив… І розуму трохи набрався. Одначе… Дивися на світ не з піднебесся, а з землі. Ще, може, доведеться сьорбнути ковток лиха всім разом.

– Чому всім разом? – не зрозумів я.

– Побачиш, – загадково й похмуро кинув полковник і для чогось підняв та знову поставив важкий, мідний, у вигляді гармати каламар. І раптом: – Діяння римські знаєш? А які великі діяння вершилися в нашому краї?

– Ну, які… Мономахи… Бориса та Гліба.

– Вчився ти в колегії Петра Могили… Коли він помер?

Я знизав плечима.

– Помер він року Божого тисяча шістсот сорок сьомого від Різдва Христового. Через рік вийшов на бойне поле Богдан Хмельницький. Затям, Іване: треба знати діяння антецесорів наших. Добрі й лихі. Всі. І з них черпати мудрість собі. Я дам тобі одну кроничку, почитаєш. Поміркуєш.

Він ще раз зупинив мене, вже аж біля порога.

– І все-таки… Чого нацькував городнян на сотника?

– Бо він побив отця Єлисея…

– Хм… Вигадав хитро…

…Я намагався міркувати. З недавнього часу мені почало здаватися, що облаштований Богом світ хтось переінакшує по-своєму, та ще й не в злагоді з Божими заповідями. Побіля великих лиходіїв крутяться себелюбці, здирники, негідники, часом у ошатній одежі, під захистом закону. В Святому Письмі сказано, що Бог – у кожній людині… Отже він і в Кіцешу-волошину, і в Милорадовичу?…

Немає в світі правди, немає добра, не рівні між собою не тільки окремі люди, а й цілі народи. Ось і ми: одежа в нас своя, пісні і звичаї свої, поважаємо доброчинність, закони антецесорів наших поважаємо (хоч і не вельми їх знаємо, правду сказав Павло Полуботок), а нам хочуть нав'язати чужі закони та чужі порядки. Ми тут, на рідній землі, покликали на поміч сусіднє плем'я, а воно, замість помочі, хоче підігнути нас під себе. Воно саме захлане й нещасне, й збиткуються над нами його верховоди, а надто той один, найвищий! Невже і в ньому Бог? Мало б бути так, адже він помазаник Божий. Але хіба Бог може проливати кривавицю? Помислив так і злякався, а думки й далі стриміли в голові, неначе розпечені цвяхи. Згадував книгу Корба, й вона ставала мені підпорою. Є розумні люди, які пишуть книжки, і в тих книжках ганьблять нечестиві діяння кривавих можновладців.

Мандруючи в думках далі за Корбом, я прийшов до думки, що цар Петро – потурмак і Божого в ньому немає нічого. Й намагався відгадати: в одне мислю з полковником чи насупротив і чого він завше такий хмарний, такий задуманий? Вельможний, багатий, у славі, а на душі – кайдани. Чую брязкіт, здогадуюся про них. Одначе в який бік течуть ті думки, де те гирло, в яке вони впадають? Того не знаю. Та либонь, те не має мене обходити. Маю власні болі, власні незлагоди.

Я був, неначе щепа, висмикнута з землі й повернута на старе місце. Земля та сама, сонце те саме, деревця поруч ті самі, а коріння вростає важко. Я мовби прожив одне життя й розпочав нове коло, знаючи наперед, що вже не зустріну, не побачу нічого цікавого, достойного своїх мук, захоплень і страждань. Люди навигадували безліч казок про безсмертя, але якби небо подарувало кому-небудь безсмертя, він би збожеволів від того.