– Я, пане коханку, думаю зовсім про інше! А саме, що наступного ж ранку тут випаде сніг, і ми…
Договорити Радзивіллу не дали. Усі, хто ще залишався на ногах, у буквальному значенні слова попадали від убивчого реготу. Князь же закричав щосили, настовбурчивши знамениті на всю Європу нахабні руді вуса:
– Так-так-так, можете сміятися, скільки хочете, але завтра зранку ми влаштуємо катання на санях по сніжному первопутку! А хто не вірить, той зануриться у водохресну ополонку, от! І ти зануришся, пане коханку! І ти, і ти… і ти також!!! – Радзивілл хижо тикав пальцем у груди то одному, то іншому зненацька присмирнілому гостеві. На тім і розійшлися… точніше, розповзлися спати.
Ранком же ті, хто першими вийшли з опочивалень, побачили зовсім дику, неможливу картину: широка дорога, що йшла в далечінь луків від парадного ґанку замку, іскрилася нестерпно-білим сяйвом, від якого очам робилося боляче. При найближчому погляді виявилося, що дорога густо посипана… сіллю!!!
Незбагненно, в яку суму влетіло шибайголові його дивацтво. Однак було не схоже, щоб фінансова сторона розіграшу хоч скількись хвилювала веселуна. Гості не встигли прийти до тями від здивування, як їх схопили міцні молодці з почту князя, покидали немов колоди на сани, що підкотили до парадного ґанку. Візник хоробро гикнув – і коні понеслися по посоленій дорозі. Інших гуляк, ще напівсонних, виносили на двір у тім вигляді, у якому витягли з ліжок, так само вантажили на сани й відвозили геть.
Кінцевою метою подорожі виявився берег великого озера, по пояс у якому вже стояв абсолютно голий, усміхнений від вуха до вуха Кароль Станіслав Радзивілл власною персоною. Під його басовитий монотонний наспів: «Хай буде похрещений раб Божий такий-то в ім'я Отця і Сина і Святого Духа!» – слуги стягували гостей із саней, розгойдували і жбурляли подалі в озеро. На що князь щоразу заявляв глузливо: «Ну от, пане коханку, ти й покатався влітку на санях, і до щирої віри прилучився! Пишайся…»
От з якою людиною мав вести дуже серйозні переговори Кирило Розумовський. Утім, у нинішній ситуації іншого вибору просто не було: хто ще допоможе йому, окрім князя Радзивілла? Якщо вже боротися за владу в Украйні (тим паче, за владу спадкоємну), то потрібно забезпечити солідну фінансову підтримку. У кого ж і грошей просити на таку справу, як не у шибайголови, що якось усипав сіллю дорогу від свого палацу до озера на лузі настільки густо, що по ній можна було хвацько, зі свистом прокотитися на санях? Кажуть, що його особистий дохід дорівнює щорічним надходженням у скарбницю Великого князівства Литовського…
Загалом, колишній гетьман дуже розраховував на милість Радзивілла! Побоювався ж лише якогось нового, непередбачувано дикого дивацтва литовського князя. Хоча заради великої мети становлення гетьманської династії Розумовських можна й потерпіти… проте, усьому ж є межа!.. А от межі Пане-Коханку саме й не відчував, що дуже сумно… Невідомо, звідки дісталася йому ця жагуча відчайдушність – можливо, від матері-письменниці Франсіски Урсули? Хтозна, хтозна…
При найближчому вивченні палац уразив Кирила Григоровича не менше, ніж чутки про дивацтва його господаря. Очевидно, за наказом пана дворецький, що зустрів його, провів гостя розкішними кімнатами, оздоблення яких не повторювалося навіть у деталях. Безумовно, в цьому був якийсь прихований задум… та вловити його Розумовський так і не зміг.
– А-а-а, пане коханку, от і ви!
Одягнений у турецький костюм господар напівлежав на низенькому дивані, спершись лівою рукою на довгий круглий валик, а правою притримуючи за довжелезний мундштук люльку, з якої зміївся тонким струмком ароматний димок.
– Проходьте, графе, проходьте, сідайте от хоча б на тім пуфику. Загалом, розташовуйтеся, почувайтеся як вдома… Втім…
Радзивілл озирнув гостя з якимсь загадковим виглядом, не випускаючи мундштук люльки, сів, поправив на голові чалму, увінчану павиним пером, підкрутив здиблені руді вуса й пробасив:
– А ви, пане коханку, хіба не почуваєтеся вдома? Подивіться сюди… і сюди… і от сюди також будь ласка гляньте!.. Ну що, упізнали?
Кирило Григорович нічого не розумів.
– Ах, пане коханку, пане коханку, це ж ваша рідна Украйна! От вона тут, навколо нас! Хіба не впізнали?!
Ще не встигши влаштуватися на пуфику як слід, Розумовський від несподіванки ледь не гримнувся на підлогу. Його здивування почутим було настільки очевидним, що князь не витримав, кинув нарешті люльку, звучно заплескав у долоні й від душі розреготався.
– Так-так-так, пане коханку, знаю, знаю: ви здивовані й спантеличені… І не дивно! Річ у тім, що в моєму віденському палаці кімнат не менше, ніж у легендарному лабіринті Мінотавра, і кожна присвячена якійсь європейській державі, що була або ж існує нині. Я намагаюся приймати своїх гостей в обстановці, що відповідає їхній батьківщині. Вас от приймаю в українській кімнаті, вдягнувшись у традиційне козацьке вбрання, точнісінько скопійоване моїми кравцями з одного прижиттєвого портрета Богдана Хмельницького – славетного козацького вождя. І навіть…
Не встаючи з дивана, Радзивілл перегнувся назад, покопався між валиками й подушками, витяг звідти золочений пернач[15] і самовдоволено прорік:
– І навіть от яка дивовижна гетьманська булава у мене є! Думаю, пане коханку, у вас була анітрохи не гірша… або все-таки гірша за цю? Або краща? Що скажете, наймиліший граф?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Пустоцвіт [Серія:"Історія України в романах"]» автора Литовченко Т.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 17 Радзивілл, князь литовський“ на сторінці 2. Приємного читання.