Розділ «Анестезія по-мексиканськи»

4

Проблема полягає в тому, що мій Тьомик страшенно боїться трьох речей: літати, одружуватися і… стоматологів. Причому цей страх має в основі якусь дику первісну природу – засів, зараза, дуже глибоко, десь аж на генному рівні, і ніякі вмовляння, кепкування та докори нічим не можуть цьому зарадити. Колись я навіть гіпноз пробував. Довго вмовляв Тьомика, поки нарешті спромігся затягти його до якогось дурнуватого гіпнотизера-хіроманта… Його (Тьомика тобто, не гіпнотизера) тоді ледь добудилися – я думав, помер уже, зараза, на зло мені і хіроманту. Одначе страх перед дантистами після того не відступив ні на йоту.

Тож на якийсь час мені таки довелось призупинити операцію «Cabra aromática» – ми повернулися на південь до столиці штату Чіапас. Я слушно зміркував, що тільки в Тукслі-Гутієррес ми зможемо знайти по-справжньому хорошого зубного лікаря.

– Завтра підеш до стоматолога, – безапеляційно заявив я напарнику, щойно ми заселились до готелю.

Тьомик посірів, дрібно-дрібно закліпав очима і затремтів. Але так нічого й не відповів.

…Наступного ранку, скориставшись моєю безпечністю, мій напарник підло дезертирував.

Я підозрював, що щось таке мусить трапитися, тому спеціально примусив себе прокинутися раніше, ніж завжди, однак Тьомика вже й слід прохолов. Навпроти мене стояло порожнє, давно остигле ліжко з пожмаканою постіллю. Я зазирнув під подушку та в шухляду. Пусто. Тьомик завбачливо прихопив з собою документи та гроші.

Не поспішаючи, я вмився, одягнувся та вийшов надвір.

Туксла-Гутієррес розташована майже на півтори тисяч метрів нижче нагірного Сан-Крістобаля, тому тут зазвичай уже з самого ранку палахкотить удушлива спека. Я дивився, як ранковий туман хутко відступає в гори і сонце безжально стріляє з небес своїми гострими променями. На сходах, у затінку коло потріпаних дверей готелю, куняв консьєрж у запраній фіолетовій жилетці.

– Ти часом не бачив уночі білявого ґрінго без двох зубів, який кудись виходив з готелю? – спитав я.

– Не бачив, – ліниво буркнув метрдотель, навіть не розплющивши очі.

Я задер голову. Навіть якщо Тьомик ліз через вікно, він не міг проскочити непоміченим перед консьєржем. Відтак я акуратно підсунувся ближче і непомітно для інших запхнув мексиканцю в кишеньку рожеву купюру номіналом п’ятдесят песо.

– Бачив! Бачив, сеньйоре! – тут-таки радо дзявкнув служивий, старанно продерши баньки.

– І куди він подався?

– Три години тому, ще до світання, рвонув на південь, у бік гватемальського кордону, сеньйоре. Біг так, наче за ним гналися всі демони пекла із самим сатаною на чолі.

– Ясно, – зітхнув я.

– Радий був прислужитися, сеньйоре! – кивнув швейцар і далі вп’явся у дорогу вдавано байдужим поглядом брунатних очей.

Я не поспішав, розуміючи, що з нульовим запасом іспанських слів Тьомик не зможе орендувати машину або ж зловити попутку. Тому спокійнісінько замовив у готелі яєчню з грінками та кавою й заходився снідати. Далі неспішно викурив сигаретку і попросив ще одну каву. Видудливши друге горнятко запашної чорної рідини, я попрохав ще одне. Ох, якби ж ви знали, яка все-таки добра ця чіапаська кава!

Лиш після того я нарешті сів у джип і кинувся у погоню. На виїзді з Сан-Крістобаля заправився бензином, списавши вартість палива зі свого боргу Тьомику, і почесав на південь вибоїстою дорогою до Гватемали.

Мені вдалося нагнати того чортового марафонця аж за двадцять кілометрів від Туксли-Гутієррес на обочині шосе посеред справдешніх джунглів. Тьомик продовжував ошаліло нестися на південь, задихаючись і рясно обливаючись потом. Я порівнявся з ним на джипі, ввімкнув другу передачу і їхав поряд, не відстаючи.