Розділ «Анестезія по-мексиканськи»

Аби було зрозуміліше, про що мова, відкрию вам деякі технологічні подробиці.

Отож насамперед я підшуковував найдешевший спрей-балончик, який міг надибати на ринку – скажімо, якийсь освіжувач для туалету, лак для волосся, антистатик чи поліроль для меблів – і закуповував цілу партію. Справжній дезодорант я ніколи не замовляв, бо це могло викликати підозру. Самі подумайте: ну, як це так, щоб дезодорант для кіз мав такий же самий запах, як чоловічий «Old Spice» чи жіночий «Nivea»? Після того я розробляв дизайн етикетки, куди тулив чим побільше незрозумілих наукових термінів, хімічних формул і велику картинку з усміхненою козою. Етикетки друкувались у вигляді великих блискучих наклейок. Ну, от, в принципі, і все. Наклейки акуратно ліпились на балончики, ховаючи істинні написи, а далі ви вже знаєте.

Лиш одного разу, пригадую, сталася осічка, коли якісь аж надто допитливі кіровоградські хлопці віддерли наклеєний ярличок на одній із баночок і дослідили її оригінальну етикетку. Зрозумівши, що пшикають своїх кізок засобом для миття вікон, вони якогось пообіддя підловили мене в полі під копицею сіна, по-дорослому віддубасили і вибризкали на мене весь той «дезодорант». Після того я ще півтора місяці смердів своїми козячими парфумами.

Відтоді я більше не економлю на наклейках.

Тож, отримавши добро від Тьомика, який без особливих проблем вибив у своєму шведському банку кредит на тисячу євро, я на три дні зачинився у кімнаті хостелу.

Спочатку купив через Інтернет три тисячі спрей-балончиків. Оскільки грошей цього разу було в обріз, я вибрав найдешевші на якомусь задрипаному мексиканському сайті, не дуже вникаючи, що воно таке. Затим накидав ескіз етикетки і замовив у поліграфічній студії в Тукслі-Гутієррес[36] три з половиною тисячі наклейок (із запасом).

Два дні ми з Тьомиком, не розгинаючи спини, старанно обклеювали баночки моїми наліпками, ховаючи справжній, малозрозумілий напис: «DDVP».[37]

На останні гроші я орендував джип (менеджер слізно попросив цього разу хоча б номерні знаки не знімати), і ми з Тьомиком чкурнули на північ штату, пропонуючи мексиканським вакерос найновіший винахід міжнародної групи вчених, очолюваною нобелівськими лауреатами – безвідмовний, надійний і просто прекрасний дезодорант для кіз!

Операція під кодовою назвою «Cabra aromática»[38] почалася.

3

От уже тиждень ми з напарником гасаємо Чіапасом, успішно сплавляючи «дезодорант».

Однак на восьмий день торгівлі, наслухавшись від якихось лівих чудил у мотелі переказів та недвозначних відгуків про наш чудо-засіб для ароматизації малої рогатої худобини, Тьомик попросив мене трохи збавити оберти, мовляв, щось воно не те з нашим ароматизатором. Я не послухав його, та ще й приговорював, щоб і він не брав дурного в голову – адже то все каверзні вигадки заздрісників, недоброзичливців і конкурентів!

А тепер – до суті справи. Проблем, як нам переказали, було небагато – всього дві. Перша – молоко дійсно переставало смердіти козою, але починало смердіти дихлофосом, і друга – на третій день після застосування мого чудо-дезодоранту «Cabra aromática» кожна друга коза якогось дідька відкидала копита, в самому, блін, прямому значенні цього слова.

На лихо, чутки поширювалися мексиканською глибинкою значно швидше, аніж ми по ній їздили, внаслідок чого в моєму монолітному бліц-плані почали з’являтися перші тріщини.

Зазвичай у кожному новому селищі на нашому шляху ми починали торгівлю з самої крайньої гасієнди. Я спиняв джип і сигналив. Господар вистромляв опришкувату голову над самановим тином і привітно махав нам рукою.

Далі все відбувалося як завжди. Удвох з Тьомиком ми тюпали до патіо, я витягав з сумки кілька балончиків «Cabra aromática» і брався натхненно й аргументовано розписувати всі переваги цього високотехнологічного продукту. Брунатне мексиканське сімейство збиралося у повному складі й уважно слухало мене. Тож все йшло, як по маслу, поки Тьомик не починав посміхатися. І як тільки цей мудак за звичкою шкірився, стараючись справити хороше враження на наших потенційних покупців, хтось із родини, ну, скажімо, якийсь сопливий синок, одразу впізнавав його.

– Слухайте, татку, – казав сопливий синок, – а по-моєму, це ті два гендлярі, які їздять селами і продають втридорога дихлофос, від якого потім кози дохнуть. Пригадуєте, вам дядько Рауль про них розказував? Гляньте, в одного з них нема двох передніх зубів, по одному на кожній щелепі.

Звичайно, в цей момент татко усе пригадував, і після цього події починали розвиватись не так, як завжди: дуже швидко і в небажаному для нас руслі. Як правило, нас з напарником заледве не виносили з гасієнди на вилах, а потім усю дорогу, поки ми мчали на повній швидкості геть від села, я дякував Богові, що зміг з першого разу завести наш джип.

– Якби не твої зуби, усе було б нормально! – сердито казав я Тьомику.

Коли така історія повторилася втретє і якийсь вакерос замість вил схопився за дробовика й гахнув по нас із Тьомиком добрячим зарядом дробу, я зрозумів, що Тьомика пора вести до стоматолога. Бо, бляха, ніякого з ним бізнесу!